«Місто» Валер’яна Підмогильного: короткий зміст, аналіз, герої

Роман починається на Дніпровому пароплаві наприкінці літа. Степан Радченко, двадцятип’ятирічний колишній підпасич, повстанець і секретар сільбюра спілки Робземліс, їде вчитися до Києва. Поруч — землячка Надійка, що теж має командировку, і Левко, студент-аграрій, добродушний і практичний. Місто виринає з берегів, Надійка в захваті від пляжу та юрби, а Степан цей натовп осуджує.

На Подолі, на Нижньому Валу, Степана приймає рибний крамар Лука Гнідий, до якого він має листа від дядька. Замість кімнати Степан отримує столярську комору поруч із коровами. Він ображений, але швидко обертає це на жарт і засинає на верстаті. Наступного дня Степан марно обходить установи в пошуках роботи й дізнається, що до інституту ще треба пройти приймальну комісію.

Третього дня він іде за місто на Дніпро, смутніє від самотності й мріє про Надійку. По обіді заходить до Левка, де його знайомлять із господарями-старими, колишнім викладачем латини Андрієм Венедовичем і його дружиною. Степан сприймає їх як лишок минулого. Увечері він уперше бачить нічний Хрещатик: вогні, кіно, вітрини, крамниці. Місто здається йому ненажерливим, але, поглянувши на місяць, який світив і над селом, він вирішує його здобути.

Степан пише на іспиті твір про змичку міста й села й здає роботу на годину раніше строку. Увечері він відвідує Надійку, яка живе в старенькому будиночку біля Критого ринку з двома землячками, Ганнусею й Нюсею. У них гості: Левко, інструктор клубної роботи і насмішкуватий селюк Яша. Розмова про українізацію й насмішки Яші пригнічують Степана: сільська молодь, що мала б здобути місто, здається йому тупою. Він відмовляється від їжі, хоч голодний, почувається чужим, коли всі співають, і обіцяє Надійці прийти завтра.

Усний іспит він складає так добре, що навіть розчаровується. Ходить із Надійкою Володимирською гіркою, вони освідчуються одне одному. Наступного ранку вона пароплавом їде додому по речі, а Степан пише в село довгого листа й чомусь не їде з нею. Він цілий тиждень вивчає Київ за старим планом Левка: Лавру, Софію, Золоті ворота, Подол, музей Ханенка. Про сільське він згадує все рідше.

Одного вечора Гнідий пропонує йому постійне місце: кухню, харч і зареєстрування як небожа в обмін на догляд за коровами, воду й дрова. Степан погоджується, бо стипендія піде на одяг і книжки. Господиню звуть Тамарою Василівною. Це поворотний момент: від цього дня Степан живе в родині, про яку майже нічого не знає.

У неділю, коли Надійка повертається, Яша тягне всіх на літературну вечірку до Національної бібліотеки. Це сатира на літературне життя: розподіл місць за статусом, декламація, суперечка й особисті випади. Степан вперше бачить письменників зблизька й заздрить їм. Там він упізнає поета Вигорського, який колись кпив із нього, й слухає критика Михайла Світозарова. Увечері вдома Степан за ніч пише оповідання про власну бритву, пов’язану з його повстанською пригодою 1919 року.

Наступного дня він підписує твір «Стефан Радченко» (трохи змінивши ім’я) й іде читати критикові, але той навіть не слухає й відповідає, що має справи. Принижений, Степан рве оповідання в Золотоворітському сквері. Він приходить до Надійки, ходить із нею до Царського саду й там, лютий на весь світ, чинить над нею насильство: бере її силою, хоч вона опирається. Потім вона плаче, а він звинувачує в усьому її саму й іде геть.

Далі Степан мов закривається. Приятель із села пише йому, що не вірить у його повернення, і Степан визнає перед собою, що не приїде. Він ображається на Левка, на Яшу, на весь рід «селюків», дістає менше стипендії, ніж сподівався, і марить розкошами, які бачить у вітринах.

Єдиний, з ким Степан спілкується вдома, — Максим Гнідий, син господарів, спокійний бухгалтер, що збирає марки й книжки. Він пропонує Степанові свої інститутські книжки й розповідає, що родина прийняла його тільки тому, що Степан сирота. Максим цинічно стверджує, що одруження — це нещастя, а книжка цікавіша за життя.

Однієї ночі до Степана в кухню приходить Тамара Василівна. Він злякано відсувається, а потім розуміє, що поспішив, і наступного ранку просить її прийти знову. Вона ночами стає його коханкою; удень лишається стриманою. Степан називає її «мусінькою» й несподівано знаходить у ній жінку, яка вчить його жити. Він успішно вчиться, його обирають на громадські посади.

Максим довідується про зв’язок і б’є Степана по губах. Степан відповідає побоями, іде з дому й кілька днів живе в Бориса Задорожнього, студента останнього курсу, сина священика. Потім він повертається по речі й залишається, бо Максим уже виїхав з дому. Мусінька розповідає свою історію: віддана заміж за Луку ще зовсім юною (у сімнадцять), зневажена й самотня, вона всі роки жила мріями й сином. Степан слухає її як чужу, але гордий, що увірвався в її життя. Настає зима.

Навесні Степан складає іспити, серед них і українську мову, яку мав би знати з дитинства. Професор радить йому звернутися до Лекторського бюро, і Степан стає викладачем української мови для службовців. Він купує нове пальто, костюм і черевики. Побачивши себе в дзеркалі, він раптом помічає, що мусінька постаріла.

У Житлоспілці він знайомиться з поетом Вигорським: той насправді Ланський і лишає Степанові свою групу. Вигорський каже, що місто йому обридло, і назавтра їде. Він просить принести йому Степанові оповідання й обіцяє їх прочитати.

До кінця навчального року він здає все на найвищий бал, але живе двоїсто: студентом у френчі й лектором у костюмі. Борис Задорожній залишає кімнату, бо одружується, і Степан її орендує. Мусінька благає його лишитися хоча б до осені, потім називає брехуном, нарешті змиряється й присипляє його, а вранці її вже немає вдома. Степан спалює френч, штани й торбини, виходить із дому із двома пакунками. Так закінчується перша частина.

Минув рік. Степан живе в кімнаті, що її лишив Борис, за суворим розкладом і наздоганяє прогалини в освіті, особливо в літературі. Від Вигорського приходить лист: той розіслав оповідання по журналах. Степан знаходить свої твори надрукованими й вирішує, що тепер він письменник. На концерті в опері він тягне квитки з лотерейного столика, поки дівчина Зоська не виграє йому соску. Це його перше знайомство з нею.

Зоська капризна, швидка й іронічна, палить, любить стека. Вона ставить Степана на місце й твердить, що ніякої любові немає. Вони ходять разом у кіно, а потім Степан, начитавшись романів, кличе її повечеряти в окремому кабінеті пивнички. Вони цілуються, і Степан бачить у сусідньому кабінеті Максима й відводить Зоську геть.

Грошей не вистачає, і Степан бере лекції для керівників Шкіртресту. Серед слухачів — Максим, бухгалтер Шкіртресту. Після лекції він, п’яний, веде Степана до зали електричного льото, де мусінька, одутла й захоплена грою, виграє знову й знову. Степан дивиться на неї як на руїну, а Максим викликає в нього огиду. Удома він перекреслює першу сторінку свого щоденника одним словом — йолоп.

Чекаючи відповіді з журналів, він сумнівається в собі. Після «Фата морґани» Коцюбинського він вирішує, що нічого подібного не напише. Зоська стає його коханкою в кімнаті подруги. Йому приходить лист: збірка прийнята, гонорар триста п’ятдесят карбованців.

Степан дедалі глибше входить у літературні кола: сидить у редакції, мовчить, потім починає відповідати, пробує визначитися з угрупованням. У пивниці Вигорський розповідає йому про місто, прогрес, ідеали й божевілля. Збірка виходить у січні. Степан перегортає її, заздалегідь знаючи, що перечитувати не стане. Зоська байдужа: сміється, що люди все щось вигадують, і радить писати далі, коли вже почав.

Писати він більше не може. Тема повстання вичерпана, а про місто він не знає, що сказати. Ще до виходу збірки він дарує Зосьці парфуми; вона каже, що душа в нього погана, але він їй подобається. Критик Світозаров хвалить Степана в рецензії в журналі «Червоний шлях». Вигорський дарує Степанові свою нову збірку віршів «Місто і місяць».

До Степана приходить Борис Задорожній. Він змінився: тепер старший інструктор кооперативного буряківництва, одружений на Надійці й каже, що вмовив її кинути технікум. Любов, каже він, — це як двотижнева відпустка для службовця. Степан заздрить йому й відчуває ворожість. Потім у їдальні, слухаючи вуличного арфіста, він раптом збагає, що люди різні й кожен має свою долю, виходить на Хрещатик, сповнений бажання писати, але вдома цей порив гасне.

Згодом його призначають секретарем журналу, тому що жодна група не може домовитися про кандидата. Степан пристає на роль охоче: впорядковує архів, відповідає на листи, доглядає номер у друкарні й робить успіхи. Він кидає лекції з української мови. За кіносценарій отримує тисячу п’ятсот карбованців і святкує з Вигорським.

Розбагатівши, Степан шукає кращу кімнату, але даремно. Він заводить безліч знайомств, працює в культкомісії місцевкому. На Зоську не лишається часу. Із настанням весни він ходить вулицями й дивиться на жінок. Одного дня збирається розірвати з Зоською, але вона така ніжна, що він у пориві жалю пропонує їй одружитися, і вона погоджується.

Прокинувшись, Степан жахається: шлюб — це кінець його свободи й творчості. Він підозрює, що Зоська розрахувала все наперед. На вечірці в її подруги він холодно каже Зосьці, що вона йому обридла, і того ж вечора фліртує з балериною Ритою, що приїхала з Харкова. Вони танцюють, цілуються й розходяться без обіцянок. Наприкінці вечора Зосьці стає погано; Степан дає її кавалерові три карбованці на дорогу, а сам засинає в кріслі й удосвіта йде додому.

Наступного дня Степан відчуває весняне піднесення, перечитує збірку й бачить, що в ній немає людей. Він вирішує писати повість про людей і за тиждень обмірковує її. Приходить Максим і намагається продати йому марки або випросити посаду, перепрошуючи за давню бійку. Нарешті Степан сідає писати, але другого дня не може вичавити ні слова. Хоче піти до Зоськи — а сусідка каже йому, що вона отруїлася й померла. Чому, роман не каже; Степан сам гадає, чи не випадково це сталося. Він ходить мов у тумані, винаймає кімнату в Липках і майже вголос просить у Зоськи прощення.

Вигорський від’їжджає в мандрівку, і прощальний вечір у пивниці Степан проводить у смутку. У новій кімнаті на шостому поверсі в Липках він почувається чужим серед власних меблів і боїться стола, в якому лежить початок повісті. Він грає в казино, розмовляє з вуличною жінкою й відчуває відразу до всього, що могло б розважити.

У їдальні він зустрічає Левка, який закінчив інститут і їде районним агрономом на Херсонщину. Левко лишився таким самим; Степан дізнається, що старий латиніст Андрій Венедович наклав на себе руки. Розмова з Левком пробуджує в Степана тугу за степом, і він раптово вирішує повернутися на село й узяти з собою Надійку.

Спершу він шукає її в старому будиночку біля Критого ринку, потім іде на Андріївський узвіз і застає її вагітну, чужу й холодну. Від наміру повернутися на село не лишається й сліду, і Степан виходить розлючений. Біля дому Гнідих він чує музику й танці, а на площі несподівано зустрічає Риту. Вона призначає йому побачення на завтра. Степан піднімається до своєї кімнати, відчиняє вікно, посилає поцілунок місту, що лежить унизу, і сідає писати свою повість про людей.