Оповідач уже знає, як учинить: він мусить бути послідовним. Цілу ніч він розбирає справи, і в маєтку лунають постріли, а образ матері не покидає його ні на хвилину. Опівдні Андрюша просить випустити матір, а оповідач грубо його проганяє: наївний комунар, на його думку, нічого не розуміє.
Ворог уже за три версти, над маєтком пролітає снаряд. Біля підвалу, де сидить мати, всі вартові повтікали, лишився тільки дегенерат. Оповідач називає його „вірний пес революції“ і думає, що це „сторож моєї душі“. Починається евакуація: палять документи, відправляють заложників. Андрюша десь зникає, а Тагабат спокійно п’є вино й іронічно дивиться на портрет князя: він знає, що в останній партії засуджених — мати оповідача. Оповідач хоче застрелити доктора, але відчуває себе безсилим, „як побитий безсилий пес“.
Уночі мовчазна процесія рушає північною дорогою до бору: попереду конвоїри, далі натовп черниць, позаду оповідач і ще конвоїри, а поруч із ним бредуть доктор і вартовий — „сторожі моєї душі“. Жодна черниця не промовляє ні слова. Оповідач сумнівається, чи справді веде матір на розстріл, але переконує себе, що жорстока дійсність — це „єдина дорога до загірних озір невідомої прекрасної комуни“.
Біля бору Тагабат кладе йому руку на плече: „Ваша мати там! Робіть, що хочете!“ Від натовпу відходить постать і самотньо йде на узлісся. Черниць розстрілюють, з бору б’є панцерник, наступають ворожі полки. Оповідачеві здається, що він ніяк не дійде до матері, але це галюцинація: він давно стоїть перед нею, а вона мовчить. Охоплений „пожаром якоїсь неможливої радости“, він обіймає матір і стріляє їй у скроню. Вона похиляється на нього, „як зрізаний колос“.
Він кладе тіло на землю, згадує, що щось забув у княжих покоях, і хоче бігти до батальйону, але повертається, стає на коліна і цілує білий лоб матері. Вартовий кличе: „Ну, комунаре, підводься! Пора до батальйону!“ Оповідач біжить у степ, до кінних інсургентів. Іде гроза, вмирає місяць, а він зупиняється серед мертвого степу, і там, у далекій безвісті, горять тихі озера загірної комуни.