«Тіні забутих предків» Михайла Коцюбинського: короткий зміст, аналіз, герої

Повість починається словами: „Іван був дев’ятнадцятою дитиною в гуцульській родині Палійчуків. Двадцятою і останньою була Анничка.“ Хоч Іван дев’ятнадцятий у батька, родина невелика: двоє старих і п’ятеро дітей, бо решта п’ятнадцять спочило на цвинтарі біля церкви. Малий Іван весь час плаче й кричить, дивиться на матір старечо розумним зором, і вона боїться, чи не підмінила його бісиця. Мати проганяє його з хати криком „Ти обмініннику!“, і хлопець тікає в ліс, де слухає шум Черемошу й смерек.

У сім років Іван уже знає помічне зілля і весь світ гуцульських вірувань: усім править арідник, у лісах живуть лісовики, блукає веселий Чугайстир, що кличе стрічного в танець і роздирає нявок, у скелях ховається щезник. „Ввесь світ був як казка, повна чудес, таємнича, цікава й страшна.“ Пасучи корови, Іван грає на денцівці, але шукає іншої, невловимої мелодії. Одного разу він вилазить на грунь і бачить щезника, який грає на флоярі «Нема моїх кіз…», а потім радісно — «Є мої кози…». Хлопець тікає без тями, а отямившись, сам знаходить ту пісню і танцює з радості на полянці.

Удома горе: брата Олексу роздушило дерево в лісі, а брата Василя посікли топірцями Гутенюки. Між родами давня ворожнеча, і ніхто не може сказати Іванові, звідки вона. Коли родини вертаються з храму, на вузькій дорозі між скелею і Черемошем зчиняється бійка на бартках, і Іванового батька тяжко ранять у голову. Розлючений Іван б’є в лице маленьку дівчинку, бо вирішує, що вона Гутенюкова, роздирає їй сорочку й кидає в річку нові кісники. А дівчинка спокійно каже: „Нічьо… В мене є другі… май ліпші.“ — і ділиться з ним цукерком. Це Марічка. Другого дня по бійці старий Палійчук помирає, і господарство родини занепадає.

Іван шукає Марічку по сусідніх кичерах і знаходить її з ягнятами. Діти разом пасуть вівці, купаються в потоці, передражнюють жаб, слухають, як по лісі гупає невидима сокира. Підрісши, Іван стає стрункий легінь, а Марічка ходить у заплітках, тобто вже може віддаватися. Вони зустрічаються таємно, щоб старші не знали, як „кохаються діти ворожих родів“. Іван грає на флоярі пісню, якої ніхто не грав, а Марічка відповідає співанками, яких знає безліч, і складає власні: „А хто ісклав співаночку? Йванкова Марічка.“

Марічка передчуває, що разом їм не бути, бо старші мають велику ворожнечу в серці; Іван відповідає, що згоди не потребує. Та його господарство розорене, і він мусить іти в найми на полонину. Прощаючись, Марічка співає: „Ізгадай мні, мій миленький, / Два рази на днину, / А я тебе ізгадаю / Сім раз на годину.“ Вона боїться, що без нього занехає свої співанки, а Іван думає, що повернеться й вона знов позбирає їх на весілля.

Теплим весняним ранком Іван іде на полонину. Стежка веде повз гуцульські оселі й сіножаті, крізь мертві ломи сухих смерек, аж відкривається море гір: Синиці, Дземброня, Біла Кобила, Ігрець, Говерла і Чорногора. На полонині, коло закопченої стаї, ватаг з іще одним чоловіком добуває «живий вогонь»: удвох вони перетягають ремінь, і скалка в одвірках крутиться, поки не закуриться й не спалахне. Ватаг пояснює: „Тепер маєм живий вогонь, а доки ме він горіти, ні звір, ні сила нечиста не озьмеся маржини та й нас, ирщених…“ Пильнувати ватру ціле літо має спузар Микола, бо якби вона згасла, „була б біда“.

Коли пригонять худобу, ватаг, „наче дух полонини“, обходить стоїще з головешкою й кидає вогонь на ворота, через які мають пройти вівці. Засурмили трембіти, заблеяли отари, і ватаг падає на коліна, а за ним вівчарі й люди, що пригнали маржину. Вони просять у Бога, щоб вівця мала гаряче серце, як вогонь, через який переступила, і щоб Бог допоміг цілою віддати худібку людям.

Вівчарі пасуть отару, а вітер так тужливо скиглить у воринні, що Іванові здається: то плаче «той». Він дме у флояру, щоб перемогти вітер, згадує Марічку і її співанку про вівчариків. Задрімавши, Іван бачить Марічку, але знає, що це лісна, яка надить його за собою. Його будить передсмертне ревіння корови: це, певно, «вуйко», ведмідь, зарізав корову під лісом.

Третю добу на полонині сіє дощ. У струнці вівчарі доять овець, гонінник підганяє їх окриком „Рист!“, а козар лається і милується своїми козами, бо в них „гостре серце“. Коли кошари порожніють, ватаг сидить у стаї серед свого начиння: перечитує дерев’яні карби, на яких записано, скільки в кого овець, а потім, замкнувши двері, наче чаклує над молоком — і з посудини підіймається новий будз. Увечері ватаг трубить на трембіті, що день минув миром.

За літо Іван має немало пригод. Раз у мряці він бачить, як із самотньої смереки виступає білий чоловік і пасе оленів та серн, а ведмідь завертає їх, як вівчарка; іншим вівчарям видно тільки мряку. Ведмідь роздирає ще кілька корів, аж поки сам не настромлюється вночі на кіл біля стаї. Вівчарі губляться в густих туманах, святий Ілля громом воює з нечистими, у Петрівку падає сніг. Зрідка з долини приходять люди з новинами.

Вечорами Іван просить спузаря Миколу, сироту, що виріс на полонині, розповісти казку. Микола оповідає, що спершу була тільки вода, а Бог і арідник ходили по ній як побратими. Арідник дістав із дна моря глину для землі, а частину сховав у роті, і де він її випльовував, там виростали гори. Усе, що люди вміють, — віз, млин, музику, хату — вигадав арідник, а Бог лише крав і давав людям; навіть дим над ватрою з’явився, коли арідник плюнув у Божий вогонь.

Коли Микола занедужує, Іван вартує ватру, і йому сниться Марічка, а між ними ведмідь. Уночі самота так тисне, що він з криком кидається в полонину, аби розбити тишу. І раптом тричі чує: «Іва-а!» Біжить на голос, але стає над прірвою: це його кличе лісна. Та на світанку він ще думає: „А може то була таки Марічка?“ Наприкінці літа полонина порожніє; ватаг і спузар чекають, доки сам засне вогонь, що сам народився.

Іван поспішає з полонини, але Марічки вже немає: напередодні, коли вона брела Черемош, її збила з ніг несподівана повінь і понесла між скелі; люди бачили і не могли врятувати. Іван не вірить, думає, що Гутенюки сховали дівчину, іде вздовж ріки й знаходить тіло, в якому не впізнає Марічки. З горя він блукає лісами, як поранений ведмідь, а потім зникає. Люди гадають, що він загинув, дівчата складають пісні про їхнє кохання і смерть. „Шість літ не було чутки про нього, на сьомий раптом з’явився.“ Він каже, що пастушив на Угорському боці, а через рік одружується, бо треба ж ґаздувати.

Його жінка Палагна — з багатого роду, „фудульна здорова дівка, з грубим голосом і воластою шиєю“, яка любить пишне вбрання. Іван віддається господарству: худібка для нього — як дитина для мами. Довкола небезпека: сусідку Химу мають за відьму, що перекидається в білого пса й жабу, а на найближчому горбі живе Юра — градівник і мольфар. „Чи він кохав Палагну? Така думка ніколи не займала його голови.“ Дітей у них немає. Лише інколи з лісу до Івана долинає Маріччина співанка, і він кидає роботу й десь пропадає.

„Для праці — будні, для ворожіння — свято.“ На Святий вечір Іван сповнений таємничості: стелить сіно, реве коровою й блеє вівцею, щоб велася худоба, першою несе вечерю худобі, а потім із мискою й сокирою кличе на вечерю чорнокнижників, мольфарів, вовків, ведмедів і бурю — тричі; коли ніхто не приходить, заклинає їх не з’являтися ніколи. Удвох із Палагною вони моляться за душі нагло померлих, і Іван певен, що за плечима в нього плаче Марічка.

Напередодні Юрія гори цвітуть ватрами, а худобу переганяють через жар. На світанку свята Палагна гола йде на царинку, щоб дістати з мурашника сіль, булку й намисто, закопані на Благовіщення для ворожіння. Із-за вориння на неї дивиться мольфар Юра, і його чорні очі відбирають у неї силу: вона не може ні крикнути, ні втекти. На її сердите „Чого вилупив баньки? не видів?“ Юра відповідає: „Такої як ви, Палагно, біг-ме не видів.“ Лише коли він хапає її за руку, Палагна з криком тікає додому.

Чоловікові вона нічого не каже, але думає про Юру дедалі частіше: Іван марніє й байдужіє, а мольфар, кажуть, може наслати смерть і життя, розігнати хмару й спинити град. Одного парного дня Палагна ховається від бурі під смерекою й бачить, як Юра вибігає на верх гори, кидає на землю кресаню і кричить хмарі: „Стій! Я тебе не пускаю!..“ Він довго бореться з хмарою й заклинає її, аж хмара скоряється і висипає град над рікою. Палагна біжить до знесиленого мольфара, і той каже: „Ади! я одвернув бурю…“ — „Так Палагна стала любаскою Юри.“

Палагна тепер і в будень носить шовкові хустки, щезає з дому, п’є в корчмі з Юрою і прилюдно з ним цілується. На Іванів докір вона відповідає: „Овва! то вже мені і погуляти не вольно… Я хочу набутись. Раз жиємо на світі…“ Іван приймає все байдуже, бо сам марніє й утрачає смак до життя. Бійка з Юрою в корчмі трапляється, лише коли за Івана заступається його побратим Семен: Іван перший рубає мольфара барткою, Юра ранить Івана й ламає йому бартку, але відкидає свою: „На безоружного з бартков не йду!..“ Їх ледве розбороняють, та нічого не змінюється.

Іван певен, що мольфар його „сушить“, і ворожка не допомагає. Якось крізь дірку в баркані він бачить, як Юра при Палагні тикає пальцями в глиняну ляльку: де вбити кілок, щоб сохли руки й ноги, а якщо в голову, „Тоді гине в той мах…“. Іван стискає бартку, але раптом слабне й іде геть. Він опиняється над рікою, на тому місці, де колись брела Марічка, згадує її і думає: „Бо що наше життя? Як блиск на небі, як черешневий цвіт… нетривке й дочасне…“ Уночі він відчуває, що ворожі сили сильніші за нього.

Уночі Івана будить Марічка: „Вставай і ходім.“ Він іде з нею в ліс, і вони згадують дитинство: бійку родів, цукерок, купання в потоках, ігри. Іван знає, що поруч не Марічка, а нявка, і тримається з нею плече в плече, щоб не побачити в неї ззаду криваву діру. Свідомість його двоїться, але йому легко й добре, як колись. Лише раз його ріже її сухий сміх: „Довіку? ха-ха…“

На поляні Марічка раптом прислухається, кладе палець на губи й зникає. Іван розкладає ватру, щоб вона знайшла дорогу назад, і з лісу виходить голий волохатий чоловік — веселий Чугайстир, добрий лісовий дух, що боронить людей від нявок і роздирає їх. Він питає, куди побігла нявка. Іван відповідає, що не бачив, і, щоб затримати Чугайстра, охоче йде з ним у танець. Він грає пісню, яку колись підслухав у щезника, і флояра співає: „Тікай, Марічко… не бійся, душко… твій ворог танцює“. Іван танцює до знемоги, аж облітають постоли; нарешті Чугайстир дякує за танець і зникає в лісі.

Іван шукає Марічку в темному лісі. Тихий голос кличе його то ззаду, то з провалля, і він спускається дедалі крутіше, вже забувши про обережність. На останній поклик він відповідає: „Я тут!“ — і безодня тягне його вниз. Падаючи, він чує тріск кості, гострий біль — і все розпливається в червоному вогні, „в якому згоріло його життя“. Наступного дня пастухи знаходять Івана ледве живого.

Остання частина — похорон за гуцульським звичаєм. Трембіта сповіщає горам про смерть, сусіди сходяться вночі, кладуть мерцеві на груди мідяні гроші на перевіз душі. Палагна голосить над тілом, і старі сусідки хвалять: „Файно голосить…“ Ґазда згадує, як пастушив з Іваном на полонині. Іванове праве око наче лукаво дивиться з-під повіки, а в куточку вуст ніби застигла думка: що наше життя? Як блиск на небі, як черешневий цвіт.

Та скоро від порога починаються ігри при мерці: «купи зайця», поцілунки, «млин», шмагання скрученим мокрим рушником. Сміються навіть старі, про тіло забувають, і лише три баби лишаються біля мерця. Палагна вже не голосить: треба приймати гостей. Від молодих ніг двигтить поміст, і тіло скаче на лаві, а повість закінчується реченням: „Під вікнами сумно ридали трембіти.“