«Valse melancolique» («Меланхолійний вальс») Ольги Кобилянської: короткий зміст новели, аналіз, героїні і цитати

Новела починається Мартиним зізнанням: „Не можу слухати мелянхолїйної музики.“ Класичну музику навчила її розуміти подруга, чия душа немовби складалася з тонів: „Вона вічно шукала гармонїї.“ Далі Марта розповідає, як усе почалося.

Спершу вона жила з однією товаришкою — художницею Ганнусею, онімеченою полячкою двадцяти з чимось років, улюбленицею професорів, яку звуть «Das schönste Glückskind». Ганнуся малює велику копію образу Корреджо «Віроломна», щоб продати її й поїхати до Італії. Сама Марта не має маєтку: готується до матури, бо хоче бути вчителькою, вчиться музики, мов і ручних робіт.

Ганнуся вередлива й розпещена, але добра серцем. Вона проповідує життя за законами мистецтва, кепкує з Мартиного «міщанського розуму» і мріє, що, як не вийдуть заміж, житимуть утрьох, «самими жінками», а не жінками чоловіків чи матерями. Марта любить її безмежно, корячись їй, а Ганнуся називає Марту своєю «жінкою».

Коли власник дому підвищує плату за кімнати, Ганнуся впадає в розпач, не дозволяє Марті взяти зайвий урок і погрожує продати свої образки, на що не згоджується Марта. Тоді Марта пропонує взяти третю спільницю. Ганнуся боїться, що в хату прийде негарна, нечемна дівчина, «слон», з якою вона не сяде до столу. Посварившись, вона обіймає Марту й каже: „А я тобі кажу, Мартухо, що царство на земли належить все таки до тебе.“ — а зрештою погоджується. Саме тоді Марті ввижається змарніле дівоче обличчя з сумними очима.

У грудні, поки подруг не було вдома, приходила незнайома пані й залишила візитку з золотими беріжками: «Софія Дорошенко». Служниця Катерина розповідає, що та була вбрана в чорне, з шаллю поверх шапочки, ґудзик її пальта висів на нитці, а рукавички були подерті; вона має фортепіано і не зносить холоду, а про кімнати сказала, що тут гарно й «промовляє до душі». Ганнуся одразу вирішує: якась гувернантка зі своїми гамами, — і відмовляє.

На англійській розмові Марта дізнається, що Софія дуже пристойна, чудово грає й готується до консерваторії; її легко впізнати за античним профілем і головою, двічі обвитою вузькою чорною оксамиткою. На лекції науки гармонії Марта бачить її в ряду перед собою, відчуває дивну приязнь, і Софія раптом обертається й дивиться їй просто в очі.

Наступного вечора Ганнуся лютує, бо не дістала стипендії, а Марта сумує: молодий професор з англійської розмови почав горнутися до Німочки. Ганнуся вгадує Мартину закоханість і каже, що сама могла б вийти заміж і без любові, бо понад усе любить мистецтво. Тоді приходить Софія. Ганнуся зустрічає її холодно: „Граєте гарно?“ — і чує: „Не знаю, граю по своїй душі…“ Ганнуся демонстративно дивиться на її ґудзики й погризені рукавички, і Софія сама хоче відступитися, бо їй потрібна гармонія у відносинах. Але в Ганнусі перемагає добра натура, і вона просить Софію лишитися: вони творитимуть «викінчене тріо».

Софія платить за три місяці й переїжджає з небагатьма речами, найкраще з яких — чорне фортепіано з перламутровими арабесками. Увечері вона грає подругам цілий вечір одну річ — етюд Шопена — і пояснює, що треба вгадати душу композитора. Під її грою Марта неначе дістає інший слух.

Уперше Марта бачить, як над Ганнусею запанувала інша сила: художниця блідне від музики й захоплено кличе Софію вродженою артисткою. Сама Софія тиха, скромна й ніби відштовхує від себе увагу; її усміх „немов на віки затемнений смутком“.

Про себе вона розповідає мало: батько був директором великого банку, втратив маєток і раптово помер, а хвора мати прикута до крісла й живе в брата, старого кавалера, який утримує обох. Софія боїться, що вуйко одружиться, бо тоді вона не зможе піти до консерваторії, а це для неї те саме, що смерть. Ганнуся розглядає Софію, як загадку: найтонша білизна й парфуми — і обшарпане пальто, звичка гризти рукавички й нігті; вона вгадує нещасливе кохання. Марта переказує, що Софія стала нервовою після смерті батька, який помер майже на її руках, а лікарі забороняли їй музику: „Не бою ся смерти!“

Софія запановує над подругами: Ганнуся закохується в неї, чеше їй волосся «antique» й вигадує для неї строї, а Марта мовчки молиться на Софію, любить обох і служить їм. Софія каже Марті, що вона вроджена жінка й мати, первісний тип жінки: „Ти — тип тих тисячок звичайних, невтомно працюючих мурашок, що гинуть без надгороди, а родять ся на те, щоби любовю своєю удержувати лад на сьвітї…“ Про себе ж вона говорить: „Я понищила би всїх своєю любовю, дїти й мужа“, — а про Ганнусю — що на неї ніколи не прийде черга, бо вона душею артистка.

Подруги по черзі господарюють. Коли черга Софії, вона щільно запинає ролети й, певна, що ніхто чужий її не бачить, стає теплою й привітною, вигадливо прикрашає домашнє життя; та щойно заходить хтось сторонній, вона знову ховається в собі.

Навпроти, через вулицю, поселяється молодий заможний технік із жінкою. Побачивши це, Софія страшно змінюється: на її спокійному обличчі відбивається ненависть. Вона мовчки сідає до фортепіано й у сутінках грає з пам’яті вальс.

„Перша часть була весела, зґрабна і елєґантна.“ Друга змінюється: починається неспокійний, розпачливий пошук серед басових тонів, шалені болючі гами вгору й униз, а потім усе обривається посеред гами акордом несамовитого смутку. Софія кладе голову на руки, а потім грає той самий вальс удруге, ніби бореться з чимось із усієї сили.

Марта несміливо питає, чий це вальс. Софія відповідає, що це «Valse melancolique» і що композиція її власна, а на питання, чи є в неї ноти, каже: „Нї, в душі…“ Більше Марта не наважується питати. Вона бачить, що в Софії незвичайна сила втиснена в класичну форму спокою: зовні вона антична статуя, а думками — цілком новітня.

Марта нещаслива: молодий професор бував у Німочки вдома, і вона виразно відчуває, що полюбила його. Коли вона плаче на софі, Софія радить їй плекати гордість, «одиноку збрую жінки». А потім розповідає про себе: вона любила чоловіка такою широкою любов’ю, якої мужчина ніколи не зрозуміє; про любов вони не говорили, вона жила між ними «нїмою музикою». Одного дня він зник, не попрощавшись: його перевели на іншу посаду, бо, як сказав, не мав відваги ламати їй серце: „Я була лише до любови — казав — і не належала до тих, що їх бере ся за жінки.“ Він одружився з донькою багатого броварника й живе тут, у цьому місті.

Софія каже, що він навчив її ненавидіти й принизив її. Тепер усю душу вона віддає фортепіано, резонаторові: „Він остане ся менї вірним.“ Вона мріє, як заграє на ньому, коли піде до консерваторії. Марта просить її зіграти вальс, плаче й думає, що на таку гордість вона не здатна: „Я проста робітниця, тип послугача з природи вже“.

Через два дні Софія їде до тяжко хворої матері. Ганнуся, вислухавши Мартин переказ, каже, що у Софіїній історії бракує сильних дій, але у вальсі Софія шукає гармонії: „Гармонїї шукає, хоче гармонїйно вижити ся вповнї. Шукає рівноваги, розумієш, що то значить?“ Мати помирає. Софія дала їй слово не тужити, але на похороні церковний спів, «чорна музика», зламав її, і вона ридала. Вертається вона бліда, ніби змерзла тілом і душею, та Ганнуся гріє її своєю ніжністю: „Я трачу між вами почутє самоти“. Восени Софія має їхати до Відня й одразу вступити на третій рік консерваторії.

Настає травень, усе цвіте. Ганнуся продала свою копію «Віроломної» й мріє про Рим, а Марта саме здає письмову матуру й уже наречена того самого професора: Німочку вона підозрювала даремно. Чекаючи Софію, подруги сидять у темряві; їх гнітять напіввідчинені двері до темної кімнати з фортепіано, і вони разом зачиняють їх.

Софія приходить, мовчки відчиняє ті двері, вікно й кришку фортепіано, а потім сідає біля подруг бліда як смерть, з фосфоричним блиском в очах. Вона кидає їм лист: вуйко одружився й не може утримувати її у Відні. „Піду грати. Мушу грати!“ Ганнуся плаче й лає вуйка, Марту охоплює страх. Софія грає свій вальс так, як ніколи: „Обі знали ми, що одно житє зломило ся.“

Скінчивши, Софія просить їсти й, ставши проти світла, потягається, — і в кімнаті з фортепіано лунає страшний тріск і жалібний зойк струн. „Резонатор тріс!“ — кричить Ганнуся, «Струна!» — Марта. Тріснула одна з басових струн. Софія падає лицем на струни й непритомніє, а опритомнівши, по-дитячому питає, чому Ганнуся сказала, що тріснув резонатор, коли він не зрадив. Лікар уже стоїть біля її ліжка, коли в неї стається серцевий удар; допомогти він не може.

„Винесли нашу музику. Май забрав її до себе.“ Ганнуся так і не дізналася, що її необачні слова про резонатор спричинилися до біди; кілька тижнів вона плакала, роздерла розпочатий малюнок, для якого мала позувати Софія, а через шість тижнів поїхала до Риму.

Софіїне фортепіано Марта взяла до себе, і тепер на ньому грає її син, хоч Марті здається, що інструмент тужить за білими руками своєї господині. Через три роки Ганнуся вертається з Італії, елегантна й пишна, з дворічним хлопчиком; чоловіка вона не має — покинула батька дитини, бо той не хотів її зрозуміти, і сама заробляє на сина. Марта не кидає на неї каменя.

Новела закінчується Мартиними думками про Софію: та опиралася всім ударам долі класичною рівновагою сильного духу, але не могла опертися самій музиці. „Не можу позбути ся до сегоднїшної днини думки, що музика позбавила її житя… Одною однїською тоненькою струною вбила її!…“