«Intermezzo» Михайла Коцюбинського: короткий зміст, аналіз, образи

Новела починається присвятою «Кононівським полям» і, як п’єса, переліком дійових осіб: Моя утома, Ниви у червні, Сонце, Три білих вівчарки, Зозуля, Жайворонки, Залізна рука города, Людське горе. Жодного людського імені серед них немає: є лише утома самого оповідача й людське горе.

Оповідач пакується в дорогу й розповідає, як його втомили безконечні «треба», що керують ним, а не він ними. Він відчуває, що чуже життя безперервно входить у його власне: „Я не можу розминутись з людиною. Я не можу бути самотнім.“ Він заздрить планетам, які мають свої орбіти.

Далі він звертається до людини взагалі, до натовпу, що одягнув землю в камінь і залізо, кидає в його серце свої болі, «розбиті надії» й «звірячі інстинкти» і хоче забрати його руки, розум і волю. Повторюється коротке зізнання: „Я утомився.“ — і бажання провітрити оселю, викинути з неї тих, «що смітять». Навіть уві сні люди приходять до нього зі своїм горем, а вдень він здригається від людської тіні.

Оповідач їде поїздом, і йому здається, що місто не відпускає його: „Здавалось, город витягує в поле свою залізну руку за мною і не пускає.“ У вагоні він не чує тиші, бо її глушать чужі дрібні слова про хвору знайому даму, про дивізію, про білети, перебиті перестуком коліс.

Потім бричка котиться крізь «зелений хаос» полів, де так багато неба, що очі в ньому тонуть, як у морі. Щойно бричка в’їжджає на широкий зелений двір, кує зозуля, і герой нарешті чує велику тишу: „Так було тихо, що мені соромно стало калатання власного серця.“

Уночі навколо його кімнати лежать «десять чорних кімнат», налитих пітьмою. Він хоче стати «нічим», бездушним предметом, але йому ввижаються люди, що лишили в дзеркалах свої обличчя, а далі — ті, чиє горе він носить у серці: убиті солдатською кулею, повішені в білих мішках. Він визнає, що мертві недарма дивляться на нього з докором: „Знаєте, я раз читав, як вас повішали цілих дванадцять… Цілих дванадцять… і позіхнув.“ А звістку про білі мішки він колись заїв стиглою сливою. Тепер у ньому не лишилося крові навіть для живих.

Уранці він прокидається від зозулі, бачить у вікні небо й березу і вибігає на подвір’я. Там на ланцюгах шаліють великі білі вівчарки. Коли з Оверка скидають ланцюг, той замість кинутися на чоловіка мчить наосліп на волю: „У, благородна псина: тобі воля дорожча, ніж задоволена злість.“ Далі йому «рекомендують» поважну Паву і її другого сина — солідного, розважного Трепова.

Тепер дні оповідача минають серед степу, серед моря зеленого хліба. Небо й поле зімкнулися для нього, як дві половини мушлі: „Я тепер маю окремий світ, він наче перлова скойка“, а сонце в ній — перлина. За ним летить хмарка мушок, і він жартує, що він планета із супутниками.

Він іде крізь ячмінь із «соболиною шерстю», крізь срібноволосі вівса, блакитні річки льону, пшеницю, що біжить за вітром, «немов табун лисиць», і зупиняється перед білою піною гречок, що гуде, як арфа. Волошки „хотіли бути як небо і стали як небо“. Він самотній, „як сонце на небі“, і щасливий, що між ним і сонцем не падає тінь когось третього.

Раптом усе гасне — та це лише хмарка. Тоді він відчуває безмежну силу поля: село з його солом’яними стріхами заплуталось у ниві, „як в павутинні мушка“, і людина серед цієї плодючої сили — ніщо. Над усім рівно махають крилами вітряки, ніби кажуть: „так буде вічно… так буде вічно…“

Пізно ввечері герой повертається додому, свіжий, «як дика квітка», з запахом полів у складках одежі, наче біблійний Ісав. Він сідає на ґанку порожнього будинку й дивиться, як «будується» ніч: ставить легкі колони, сплітає сітку тіней, підносить тремтячі стіни й склепляє над ними зоряну баню.

Тепер він може спокійно спати, бо міцні стіни ночі стануть між ним і всім світом. Він бажає доброї ночі нивам і зозулі, яку називає своєю «найближчою приятелькою»: зранку її «жіноче контральто» знову влетить до нього в хату й дасть йому настрій.

Оповідач свистом скликає Трепова, Оверка й Паву, і вони, як троє білих ведмедів, ідуть із ним у поле: Оверко стрибає, «наче дурне теля», Трепов гордо несе вовну, Пава поважно відстає. Сам він іде просто на сонце й звертається до нього, як до живої істоти: „сонце! я тобі вдячний.“

Він п’є сонячне тепло, „як дитина молоко з матерніх грудей“, і пояснює, чому так любить сонце: людина виходить із темряви й піде в темряву, а сонце — лише бажаний гість у її житті. Коли воно гасне, людина ловить його в лампі, у сміху дитини, в очах коханої й творить його подобу — ідеал. Тут герой ловить себе на тому, що вже говорить із сонцем, і питає, чи не бракує йому людського товариства.

Собаки, змучені спекою, лягають на межі, „як три копиці вовни“, і всі разом тільки дихають. Повертаючись, вони минають чорний пар, і оповідач вітає землю: „Спочивай тихо під сонцем, ти така ж втомлена, земле, як я.“

Ніколи раніше герой не відчував так ясно свого зв’язку із землею: у місті вона закута в камінь і залізо, а тут близька. Уранці він першим будить сонну воду криниці, п’є її, холодну, «ще повну снів», і хлюпає собі в лице. Потім п’є пахуче молоко й знає, що п’є «екстракт луки» — квітучої віки, на якій ще вчора роями сиділи „фіолетові метелики цвіту“.

Чорний разовий хліб для нього близький, «наче дитина»: він бачить, як хліб біжить полями, а вітряки вже готують зуби, щоб стерти зерно на муку. Герой почувається багатим, нічого не маючи: „Я тут почуваю себе багатим, хоч нічого не маю.“ Земля належить йому поза всякими програмами й партіями, бо він уміщає її в собі й творить наново.

Лежачи в полі лицем до неба, оповідач чує в многоголосій тиші щось «небесне»: ніби хтось свердлить небо й струже метал. Це жайворонки, невидимі в небі, кидають на поле свою дзвінку, металеву пісню. Він заплющує очі, хоче спіймати її, „записати у пам’яті“ — «Тью-і, тью-і, ті-і-і…» — і не може.

Пісня має в собі щось «отруйне»: що більше слухаєш, то більше хочеться чути. Він бігає в поле й годинами слухає небесні хори, а вночі прокидається й прислухається. Нарешті він підгледів, як співає маленька сіра пташка: вона б’є крильми на місці й тягне від землі до неба невидиму струну. „Єднала небо з землею в голосну арфу і грала на струнах симфонію поля.“ Це було прекрасно.

Оповідач підсумовує свій відпочинок: „Так протікали дні мого intermezzo, серед безлюддя, тиші і чистоти.“ Він почувається благословенним між золотим сонцем і зеленою землею. З-під старої сторінки його життя визирає нова, чиста, і він питає себе, чи не затремтить більше перед тінню людини, чи не злякається думки, що людське горе десь чигає на нього.

Якщо станеться таке чудо, каже він, це буде заслуга зелених нив із шовковим шумом і зозулі, чиє журливе «ку-ку» спливало, „як сльози по плакучій березі“, і змивало його утому.

Нарешті сталося те, чого він боявся: „Ми таки стрілись на ниві і мовчки стояли хвилину — я і людина.“ Це звичайний селянин, і крізь нього митець раптом бачить усе село, повз яке ходив, ніби не помічаючи: чорні стріхи, дівчат у пилюці, що вертаються з чужої роботи, блідих жінок над коноплями, хворих дітей поруч із голодними псами.

Герой не тікає; вони розмовляють, як давні знайомі. Селянин спокійно, як жайворонок кидає пісню, розповідає страшне: у нього п’ятеро голодних дітей, яких «чомусь не забрала гарячка»; люди хотіли «голіруч землю узяти», а тепер хто їсть землю сиру, хто копає її в Сибіру; сам він рік сидів у тюрмі, а тепер щонеділі ходить «на явку» до станового, і той б’є його в лице. Найгірше — зрада своїх: колишній приятель може нишком продати, і „Між людьми, як між вовками“.

Ще на початку розмови оповідач розуміє: „Ага, людське горе, ти таки ловиш мене!“ Але тепер його ослаблені струни знову натягнуті, і чуже горе може на них грати. Він тільки повторює: „Говори, говори…“ — і просить селянина розпекти гнівом небо, покрити його хмарами горя, щоб ударили блискавка й грім, погасити сонце й засвітити на небі друге.

Місто знову простягає по героя свою залізну руку, і він покірно дає себе забрати. Поки поїзд трясеться, він востаннє вбирає спокій рівнини й прощається: „Прощайте, ниви.“ Прощається він і з зозулею, яка теж настроювала струни його душі.

Ці струни, пошарпані «грубими пучками», тепер знову натягнуті й навіть бренькнули. Остання фраза новели звучить як вирішення: „Йду поміж люди. Душа готова, струни тугі, налажені, вона вже грає…“ Пауза скінчилася, і митець повертається до людей: його душа знову здатна відгукуватися на чужий біль.