«Лісова пісня» Лесі Українки: короткий зміст, аналіз, герої

Старезний предковічний ліс на Волині, простора галява з плакучою березою і прастарим дубом, лісове озеро, вкрите ряскою та лататтям. Провесна: зеленіє перший ряст, цвітуть проліски й сон-трава. Разом із весняною водою з лісу вибігає „Той, що греблі рве“ — молодий, білявий, синьоокий, в одежі, що міниться барвами. Він кружляє по озеру й співає, що зриває всі гребельки та запруди, які загатили люди, „бо весняна вода, / як воля молода!“

З-поміж латаття виринають двоє Потерчат — маленькі бліденькі дітки в біленьких сорочечках. Вони просять не руйнувати їхньої печерки, бо мати поклала їх спати, а „убога наша хатка, / бо в нас немає татка…“. «Той, що греблі рве» шукає Русалку, „що покохав я змалку“, і кличе її. Русалка випливає у двох вінках, зеленому й перловому, грається з ним, ухиляється й докоряє, що він „водяну царівну / зміняв на мельниківну!“, а потім мириться, і вони кружляють у танці, аж осока шумить.

Танець зупиняє Водяник — древній сивий дід із бородою до пояса й короною зі скойок. Він соромить доньку, що танцює з чужинцем, і каже про гостя: „Зрадлива і лукава в нього вдача.“ Навесні той нуртує й руйнує береги, а влітку, коли озеро міліє, його немає — він, відповідає гість із насмішкою, тоді в морі, у царя морського на службі. Поки Водяник дрімає, «Той, що греблі рве» намовляє Русалку втекти з ним по лісовому струмку, але вона зачіпається за торішній дуб, і батько перехоплює її. Водяник погрожує поскаржитися його матері, Метелиці Гірській, але гість із реготом зникає в струмку.

Водяник наказує доньці три місячні ночі не зринати поверх води. Русалка опирається: „Я вільна, як вода!“ — а батько відповідає, що в його обладі „вода повинна знати береги.“ Лише коли він погрожує, що за непослух її забере „Той, що в скалі сидить“, Русалка з жахом кориться й поринає. Людей у пролозі ще немає, але тут уже звучать дві головні думки драми: воля, що рветься крізь будь-які береги, і темна сила, яка забирає непокірних.

Та сама галява, весна вже далі. З лісу виходять дядько Лев і його небіж Лукаш. Лев — старий, поважний і дуже добрий з виду, у майже білій свиті й постолах; Лукаш — дуже молодий, гарний, чорнобривий, і „в очах ще є щось дитяче“. Хлопець хоче вирізати собі ще одну сопілку з очерету — калинову, вербову й липову він уже має. Лев каже, що завтра вони почнуть ставити хижку, бо час виганяти бидло до лісу. Лукаш боїться, що „тут непевне місце“, але дядько знає, як із чим обійтися: де хрест покласти, де осику вбити; посіють мак-відюк і терлич коло порога.

Русалка кличе Лісовика — малого бородатого дідка в брунатному вбранні барви кори: хлопець ріже очерет! Вона ненавидить людей „с-під стріх соломьяних“ і хоче їх топити й лоскотати. Лісовик зупиняє її: у хижі житиме дядько Лев, а він їхній приятель. Колись німці вже міряли прастарого дуба й давали за нього таляри, та Лев заклявся, що дуба повік не дасть рубати, а Лісовик за те заклявся бородою, що Левова рідня буде безпечна в цьому лісі.

З очеретів лунає Лукашева сопілка, і під її гру все розквітає: сережки на вербі й вільхах, лист на березі, лілеї на озері. Зза стовбура старої розщепленої верби виходить Мавка в яснозеленій одежі, з чорними косами, що мають зелений полиск: „Ох, як я довго спала!“ Їй здається, що весна ще ніколи так не співала. Лісовик пояснює, що грає людський хлопець Лукаш, Левів небіж, який осиротів і разом із матір’ю-вдовою прийшов до дядька.

Мавка хоче побачити хлопця, а Лісовик застерігає: „Не задивляйся ти на хлопців людських!“ Він не тримає її, як Водяник Русалку, бо звик шанувати волю: хай грається з вітром і Перелесником, „але минай людські стежки, дитино! / бо там не ходить воля, — там жура / тягар свій носить.“ Варто лише ступити — „і пропала воля!“ Мавка сміється: як це воля може пропасти? „Се так колись і вітер пропаде!“

Лукаш хоче надрізати березу, щоб напитися соку, і Мавка хапає його за руку: „Не руш! не руш! не ріж! не убивай!“ Береза для неї — сестра, а сік — її кров. „Я — Мавка лісова“, — називається вона. Лукаш чув про мавок від старих людей, але бачить уперше: вона наче панночка, а очі в неї щомиті міняють колір — зелені, сині, сиві, карі. Мавка простодушно питає, чи гарна вона йому, і пояснює, що в лісі так питає дика рожа, а ясень відповідає. „Німого в лісі в нас нема нічого.“

Мавка ніколи не виходила з лісу; їй здається, що вона жила завжди. Лісовика вона зве дідусем, а матусею — стару вербу, у якій зимувала й бачила білі сни. Лукаш грає веснянки, Мавка гойдається в сплетеному довгому вітті, як у колисці, і підхоплює мелодію: „Як солодко грає, / як глибоко крає, / ростинає білі груди, серденько виймає!“ На спів озивається зозуля й соловейко, розцвітають рожа, калина, глід і навіть чорна тернина. Мавка плаче, але каже, що то роса вечірня.

Лукаш розповідає, що вони з дядьком будуватимуть хату не на літо, а „на віки“, і що восени його хочуть женити. Мавку це тривожить. Вона питає, чи люди паруються надовго, — так, на вік, як голуби. А в лісі вона самотня: береза надто смутна, вільха шорстка, осика все тремтить, дуби надто поважні, ясень і клен гордовиті, калина хизується красою. Лісове кохання — як раптовий вихор: „В нас так нема, як у людей: — на віки!“ Лукаш уже питає, чи вона б того хотіла, та його кличе дядько. „А вернешся?“ — „Не знаю.“

З гущавини вилітає Перелесник — гарний хлопець у червоній одежі з буйним, як вітер, волоссям. Мавка не дається йому й відсилає до Русалки Польової, що вже плете йому вінок. Перелесник кличе її в гори, до вільних Літавиць, обіцяє квітку папороті, зірку з неба й лісову корону: „Будь моя кохана!“ Він нагадує про торішнє літо в дубовому гаю, але Мавка відповідає, що те давно заснуло, сміється й тікає в ліс, а він біжить за нею, гукаючи: „Де ти? Де ти? Де?“

Вертається сердитий дядько Лев: Водяник учепився за його човна, Лев ухопив його за бороду, та „пара“ перекинула човна, і риба пропала. Лукашеві, що так довго „вирізував сопілку“, дядько добродушно радить не вчитися брехати й посилає по хмиз. Із туману до Лева підходить біла жіноча мара з довгими загребущими пальцями — Пропасниця. Лев простягає їй корінці й зілля і замовляє: „Ось тобі полинь — / згинь, маро, згинь!“ Мара зливається з туманом. Біля вогню Лев починає казку про Царівну-Хвилю й Білого Палянина, сина найкращої зорі, але засинає на півслові.

Із гущавини прибігає Мавка — вона тікала від Перелесника: „Від такого, як сам вогонь“, — і ховається під березою. Лукаш каже: „Притулись до мене. / Я дужий, — здержу, ще й обороню.“ Він цілує її, і Мавка скрикує: „Ох!.. Зірка в серце впала!“ Із туману регоче Русалка. Мавка каже Лукашеві: „ти сам для мене світ, миліщий, кращий, / ніж той, що досі знала я“, а солов’ї співають їм весільних пісень. Коли Лукаш у захваті обіцяє зацілувати її на смерть, Мавка відповідає, що вмерти не може, — а шкода: добре було б умерти, як летюча зірка.

Мавка вдивляється йому в очі: „У тебе голос чистий, як струмок, / а очі — непрозорі.“ Лукаш каже, що прислухатися до серця не треба, і Мавка обіцяє пестити його; він ще ні з ким не кохався. Мавка обіцяє: „візьму собі твою співочу душу“. Він кладе їй на коси світляків, і „то буде наче зоряний вінок“, а вона прикрашається цвітом калини.

Тим часом Русалка кличе Потерчат: Лукаш, каже вона, такий, як їхній батько, що покинув їх і занапастив їхню неньку. Утопити його вона не сміє, бо Лісовик заборонив, тож Потерчата мають завести хлопця в драговину своїми вогниками; чекає на нього й Куць, молоденький чортик-паничик. Лукаш бере вогники за світляків, ганяється за ними й загрузає. Пояс, який кидає Мавка, не досягає; тоді вона лізе на вербу, що схилилася над драговиною („Вербиченько-матусенько, ратуй!“), і витягає коханого.

Від крику прокидається Лев. Побачивши небожа на вербі „ще й з дівкою“, він спершу звинувачує лісову силу, але Мавка присягається Змією-Царицею, що ні вона, ні Лісовик не винні, і Лев вірить: „Ну, дівонько, хоч ти душі не маєш, / та серце добре в тебе.“ Мавка обіцяє завтра показати добре дерево на хату, і Лев запрошує її приходити. Лишившись сама, вона кличе ніч минати швидше: „Нічка коротка — довга розлука… / Що ж мені сужено — щастя, чи мука?“ Зоряний вінок на ній ще мерехтить поміж деревами, а далі гасне в пітьмі.

Пізнє літо, в гаю вже прозолоть. На галяві збудовано хату, засаджено городець, на нивках пшениця й жито, по озеру плавають гуси, під дубом стіжок. Мати Лукашева кличе сина й сварить за сопілку: „Все грай та грай, а ти, робото, стій!“ Мавку вона зве приблудою й накидачем. Лукаш боронить Мавку: вона пасе з ним бидло, і корови тоді дають більше набілу, вона носила дерево на хату, садила город і засівала нивку, а такого врожаю ще не бувало. Мати не вгаває: „Вже ж — відьомське кодло!“

Мати дорікає й самій Мавці: дівчині не випадає уганяти за парубком, а ходить вона нечепурно, „як відьма“. Вона дає їй одяг своєї покійної доньки. Дядько Лев заступається: відьми живуть по селах, а не в лісі, і „Що лісове, то не погане, сестро, — / усякі скарби з ліса йдуть…“. Небіжчик-дід казав, що коли знати слово, то й у лісовичку може ввійти „душа така саміська, як і наша.“ Мавка виходить перебрана в латану сорочку, з гладко зачесаними косами, і мати, назвавши її кепською помічницею, дає їй серпа жати жито.

Лукаш хоче зрубати молодий сирий грабок; Мавка не дає й приносить йому суху деревину. Він став непривітний: мати гризе його через неї, бо їй „така невістка не до мислі“, а невістка потрібна для роботи. Щоб збагнути людські клопоти, каже він, треба вирости не в лісі. Мавка відповідає, що зрозуміла всі пісні його сопілки: „Не зневажай душі своєї цвіту, / бо з нього виросло кохання наше! / Той цвіт від папороті чарівніший — / він скарби творить, а не відкриває.“ Лукаш сміється: одягнена по-буденному, а править, мов на свято, орацію.

Мавці сумно, „що не можеш ти / своїм життям до себе дорівнятись.“ Вона любить у Лукашеві те, чого він сам у собі не розуміє, хоча про те співає його сопілка. Коли він шепоче, що мати зве її накидачем, Мавка спалахує: „Так! хто не зріс між вами, / не зрозуміє вас!“ Хіба ганьба, що вона перша сказала про кохання? Дари, які вони дали одне одному, були „неміряні, нелічені“. Лукаш холодно підсумовує: добре, „коли ніхто не завинив нікому.“

Мати застає Мавку з серпом без діла й каже, що на осінь знайде собі невістку в поміч: „Там є одна вдовиця — моторненька —“, та сама вже припитувалася через людей. Мавка обіцяє жати. Та з жита виринає Русалка Польова з синім вінком із волошок і благає: „Сестрице, пошануй! / Краси моєї не руйнуй!“ Мавка відповідає, що мусить: краса нивки наступного року знову запишає, а її щастя, якщо зів’яне, вже не встане; до того ж вона сама „не маю вже волі.“ Тоді Русалка Польова просить краплі крові, і Мавка черкає себе серпом по руці: „Ось тобі, сестро, яса!“

Від озера йде мати з молодою повновидою вдовою Килиною — у червоній хустці з торочками, в намисті з дукачами. Килина хвалиться коровою «турського заводу» й прибіднюється: вдовиці хоч надвоє розірвися. Мати називає Мавку сиріткою, «ні до чого», а побачивши, що та й не починала жати, лає її: „Нездарисько! Нехтолице! Ледащо!“ — „Я руку врізала…“ Мати вириває серпа й віддає Килині, а та жне, „як вогнем палить“. Лукаш в’яже за нею снопи. Килина грається з ним: вони міряють силу, і коли Лукаш хоче її поцілувати, вона підбиває його ногою: „А що? Хто поборов? Не я тебе?“

Мавка просить Лукаша, щоб ця жінка більше не приходила: „я не люблю її — вона лукава, / як видра.“ Лукаш ображається: „А ти хіба вже лісова цариця“, щоб наказувати, хто має ходити в ліс? Мавка з погрозою нагадує про провалля, сховані під хмизом та галуззям. Він відповідає, що краще піде на село, ніж сидітиме тут, „як лис у пастці“: „По волі ж і піду, як тілько схочу“.

Дядько Лев втішає зажурену Мавку. Він охоче взяв би її в хату на зиму, але господиня тут уже його сестра, якій він віддав ґрунт і хату, а сам іде зимувати до села. „Хліб добрий, дівонько, а не людина“, — каже він на Мавчину подяку й просить, щоб, коли помре, його поховали під дубом. Увечері мати посилає Лукаша провести Килину до дороги; Килина вітається з Левом, а той удає, що не чує, і йде в ліс.

Мавка плаче на похиленій вербі над озером, накрапає дощ. Русалка дивується її сльозам і каже, що справжнє кохання — як вода: „Кохання — як вода, — плавке та бистре, / рве, грає, пестить, затягає й топить.“ А Мавчине кохання — „соломьяного духу / дитина квола“, що згорить і лишить по собі попіл. Мавка відповідає притчею про березу, що кохала весняний вітер: обійняти його не може, та „иншого вона б не покохала.“ — „він уже пролинув“, — відповідає Русалка й зникає. Птахи відлітають у вирій, ліс стоїть в осінньому уборі.

Виходить Лісовик у золотій киреї: „Доню, доню, / як тяжко ти караєшся за зраду!..“ — „Кого я зрадила?“ — „Саму себе.“ Він дорікає: „Покинула високе верховіття / і низько на дрібні стежки спустилась.“ Мавка стала схожа на служебку, зарібницю, що працею хотіла заробити окрайчик щастя. Лісовик нагадує, якою царівною була вона в зоряному вінку, показує осіннє свято лісу й каже, що вона забула, „що ніяка туга / краси перемагати не повинна.“ Він дає їй гаптовану золотом багряницю й срібний серпанок, Мавка сплітає вінок із червоних китиць калини, і Лісовик іде: „Тепер я вже за тебе не боюся.“

Вибігає Перелесник. Він знає, що Мавка заручена, і пропонує побрататися: настав братерства час. Він цілує її братнім поцілунком і раптом пориває в шалений танець: „Щастя — то зрада, / будь тому рада, — / тим воно й гарне, що вічно летить!“ Мавка просить зупинитися, мліє, і її голова падає йому на плече.

З-під землі з’являється темне, широке, страшне Марище — „Той, що в скалі сидить“, — і вимагає віддати йому своє. Перелесник тікає. «Той, що в скалі сидить» кличе Мавку в далекий край, де темні води сплять, „як мертві, тьмяні очі“, бо для неї щастя — тінь, вона нежива. Мавка опирається: „Ні! я жива! Я буду вічно жити! / я в серці маю те, що не вмірає.“ Вона любить свою муку і не може захотіти її забути; почувши кроки, вона кличе Лукаша своєю надією.

Та Лукаш, побачивши її бліду, лякається: „Яка страшна! Чого ти з мене хочеш?“ — і кидає матері з порога: „Готуйте, мамо, хліб для старостів, — / я взавтра засилаюсь до Килини!“ Мавка зриває з себе багряницю: „Бери мене! Я хочу забуття!“ «Той, що в скалі сидить» накриває її чорною киреєю, і обоє западаються в землю.

Пізня осінь, хмарна вітряна ніч, протягле вовче виття. На світанку біля одвірка Лукашевої хати стоїть Мавка — у чорній одежі, у сивому серпанку, лише на грудях червоніє маленький калиновий пучечок. На місці столітнього дуба — пеньок, а поряд — свіжа могила. Лісовик, тепер у сірій свиті й вовчій шапці, дивується, що «Той, що в скалі сидить» відпустив її. Мавка каже: „Ти визволив мене своїм злочином.“ Лісовик у помсту обернув зрадника на вовкулаку: „Тепер він вовкулака дикий!“

Але Мавка врятувала Лукаша: вона знайшла в серці слово, „що й озвірілих в люде повертає.“ Лісовик гнівно ламає ціпка: „Негідна ти дочкою ліса зватись!“ — у неї „дух не вільний лісовий, / а хатній рабський!“ Мавка розповідає, як спала камінним сном у печері, як її збудило виття, що пробилося крізь скелі, і як вона збагнула, „що забуття не сужено мені.“ Лукаш у людській подобі впав їй до ніг, „мов ясень втятий“, глянув так, що — „Людина тілько може так дивитись!“ — а тоді затулився руками й утік у терновий байрак. Мавка тепер блукає, як тінь, біля хати й чекає, що він вернеться; до своєї верби вона йти не може.

Прибігає Куць, що заїздив до смерті їхнього коня. Від нього Мавка дізнається, що дядько Лев помер і його поховали коло пенька: „Умова наша вмерла вкупі з ним.“ Мавка плаче за єдиним другом. Куць розповідає, як лісова сила мстить новим господиням, що продали цапа і зрубали дуба: він заїжджує коні, відьма псує корів, Водяник підмочив стіжок, Потерчата погноїли збіжжя, Пропасниця трясе за коноплі в озері. Довкола хати вже ходять Злидні — малі заморені істоти в лахмітті: їх хтось покликав, а „Злетіло слово, — / назад не вернеться.“ Злидні кидаються на Мавку, щоб висмоктати калину в неї на грудях, — „Се кров моя!“ — і Куць розбиває шибку, щоб розбудити хату.

У хаті сваряться свекруха й невістка. Мати тепер шкодує: „Дурний Лукаш, що проміняв на тебе“, — бо Мавка була покірна й добра, а Килина перешила собі Мавчину зелену сукню і нарікає, що чоловіка десь носить. Мати бажає, щоб Килину посіли злидні; Килина відповідає: „Нехай того посядуть, хто їх кличе!“ — і відчиняє двері, а Злидні забігають у сіни.

Набираючи воду, Килина помічає біля стіни знесилену Мавку й допитується, чого та прийшла і чи Лукаш її коханець. Мавка відповідає, наче крізь сон: „Сон мене змагає… / Зимовий сон…“ — і нарешті: „Стою та дивлюся, які ви щасливі.“ Килина проклинає її: „А щоб ти стояла у чуді та в диві!“ — і Мавка обертається на вербу із сухим листом і плакучим гіллям. Килинин син вирізує з тієї верби гільку собі на сопілку.

З лісу виходить Лукаш — худий, з довгим волоссям, без свити й без шапки. Килина зустрічає його докорами, ніби він пропив свиту в корчмі. Лукаш питає, де дядьків дуб: його продали купцям, а Килина рада продати й увесь ліс, бо тут „як вечор — виткнутися страшно“ і всі „ще й справді вовкулаками завиєм!“ Лукаш нажаханий. Він питає, чи ніхто тут без нього не бував, і Килина злісно відповідає: „Як що й було, то вже в стовпець пішло…“ Мати скаржиться синові на невістку-відьму, Килина — на свекруху, і Лукаш кидає обом гірку правду, а мати, виходячи, штовхає хлопчика: „Оступися, злидню!“

Килинин син кличе Лукаша татом і просить заграти на сопілці з верби. Лукаш спершу відмовляється — „Ей, хлопче, вже моє грання минулось!“ — і питає, звідки взялася верба; Килина каже, що „Стирчав кілок вербовий та й розрісся.“ Лукаш грає ту веснянку, що колись грав Мавці, і сопілка починає промовляти словами: „Як солодко грає, / як глибоко крає, / розтинає мені груди, серденько виймає…“ — „Чари! Чари!“ Килина подає йому сокиру, та, вдаривши раз, він не може рубати: „Ні, руки не здіймаються, не можу…“

Тоді сокиру хапає Килина, але з неба вогненним змієм злітає Перелесник і обіймає вербу: „Я визволю тебе, моя кохана!“ Верба спалахує, вогонь перекидається на солом’яну стріху, і хата згоряє. Мати й Килина рятують клунки, виносячи з ними й Злиднів. На крик матері рятувати добро Лукаш відповідає: „Добро? А може там згорить і лихо?…“ Іде сніг. Лукаш сміється дивним сміхом, каже Килині, що тепер „мудрий став“, і відмовляється йти на село: „Я з ліса не піду. Я в лісі буду.“ Килина біжить шукати коней, щоб вивезти рештки добра.

Від лісу наближається висока жінка в білій сорочці й намітці, з обличчям, схожим на Лукашеве: „Я — загублена Доля. / Завела мене в дебри / нерозумна сваволя.“ Вона шукає під снігом стежку до минулого раю, але Лукаш стоптав дивоцвіти, що вона садила. На його питання, як прожити без долі, вона показує на землю: „Як одрізана гілька, / що валяється долі!“ — і зникає в снігах. Лукаш знаходить кинуту вербову сопілку й сідає під березою.

З-за берези з’являється легка біла постать, схожа на Мавку: „Заграй, заграй, дай голос мому серцю!“ Лукаш думає, що вона прийшла упирицею пити його кров, і розкриває груди, бо він її занапастив. Мавка відповідає: „ти душу дав мені, як гострий ніж / дає вербовій тихій гільці голос.“ Її тіло згоріло, попіл ляже в рідну землю, зростить вербицю — „стане початком тоді мій кінець“, і до людей вона обізветься „шелестом тихим вербової гілки, / голосом ніжним тонкої сопілки“. Лукаш грає, зима навколо змінюється весняною ніччю, Мавка спалахує давньою красою в зоряному вінці, і цвіт закриває закоханих. Коли ж знову стає видно зимовий краєвид, Лукаш сидить сам під березою з сопілкою в руках, очі заплющені, „на устах застиг щасливий усміх“, а сніг падає без кінця.