«Енеїда» Івана Котляревського: короткий зміст, аналіз, герої

Поема починається словами: „Еней був парубок моторний / І хлопець хоть куди козак“. Коли греки спалили Трою, він зібрав троянців і поплив світ за очі. Та Юнона ненавидить Енея: він народився в Трої, мати його — Венера, а його покійний дядько Паріс віддав Венері путивочку, тобто яблуко. Юнона з хлібом-сіллю їде до бога вітрів Еола й обіцяє йому чорнобриву дівку, щоб він потопив троянців. Еол бідкається, що вітри порозходилися — Борей лежить з похмілля, Нот на весіллі, Зефир залицяється до дівчат, — але таки здіймає бурю.

Еней обіцяє Нептунові півкопи грошей, і той, осідлавши рака, розганяє вітри й вимітає море мітелкою. Троянці сідають обідати й наїдаються галушок із салом, лемішки й кулешу. Венера тим часом скаржиться Зевесові, який саме п’є сивуху й заїдає оселедцем; Зевес заспокоює доньку: Еней збудує сильне царство, а дорогою загостює до Дідони.

Троянці причалюють до Карфагена, де править удова Дідона, „Розумна пані і моторна“. Вона приймає обідраних прочан, а коли перед нею з’являється сам Еней, обіймається з ним і веде до своєї господи. Починаються бенкети з безліччю страв і напоїв, музики й танці: сестра Дідони Ганна б’є третяка, а Еней садить гайдука. Гості грають у Панаса, у журавля, хрещика, джгута, у карти. „Оттак Еней жив у Дидони, / Забув, і в Рим щоб мандрувать“. Під час полювання грім заганяє Енея й Дідону в печеру, і він сидить у неї в гостях „годів зо два“.

Юпітер, глянувши з Олімпу, гнівається й посилає до Енея Меркурія з наказом негайно рушати в дорогу. Еней звелить троянцям нишком лагодитися, щоб утекти вночі, не прощаючись. Але Дідона здогадується, хапає його за чуба й дорікає: прийшов до неї без сорочки й постолів, а тепер так платить за хліб-сіль. Вона проклинає Енея й троянців, а він тікає до човнів, не оглядаючись. Дідона з горя кличе сестру, а вночі підпалює в своєму городі стіжок очерету, роздягається й лягає у вогонь: „Енея так вона любила, / Що аж сама себе спалила“.

Відпливаючи, Еней плаче й озирається на Карфаген, а почувши, що Дідона згоріла, бажає їй вічного царства, собі — довголітнього панства, а ще — щоб знайшлася друга вдова. Знову здіймається буря, і сміливий стерновий Палінур радить пристати до Сицилії, де править добрий цар Ацест. Ацест приймає троянців як братів і частує.

Еней згадує свого батька Анхіза, що помер „з горілочки“, і справляє по ньому поминки: коливо, кутя, сита, піп і дяки, страви для старців — п’ять казанів юшки, чотири галушок, борщ, барани, печені кури, гуси й качки. Гуляють так, що Еней засинає під лавкою. Потім він улаштовує ігрища: на кулачний бій викликає всіх хвалько Дарес, а проти нього виходить силач Ентелл, якого Абсест будить, п’яного, під тином. Боги на Олімпі, самі напідпитку, сперечаються: Венера стоїть за Дареса, п’яний Бахус за Ентелла, а Зевес велить нікому не втручатися. Ентелл валить Дареса ударом у висок, і Еней дає йому гривняка. Потім водять танцювати ведмедів.

Юнона знову шкодить: посилає Ірису, яка в подобі старої Берої підмовляє троянок, що сім літ волочаться по морях, поки чоловіки гуляють, спалити човни. Пожежа охоплює флот. Еней, нестямившись, лає Зевеса, Нептуна, Плутона і навіть свою неньку, і злива гасить вогонь. Мудрий Невтес, „По нашому ж то звавсь Охрім“, знахар і бувалий чумак, радить Енеєві виспатися. Уві сні до Енея приходить із пекла Анхіз: боги пошлють щасливу долю, треба плисти до Риму, а спершу зайти до нього в пекло й поклонитися Плутонові.

Подякувавши Ацестові за хліб і сіль, троянці відпливають. Венера в ридвані з трьома козаками позаду мчить до Нептуна, свого дядька й хрещеного батька, і просить провести Енея морем; Нептун обіцяє. Та головний поромщик, що „По нашому він звавсь Тарас“, п’яний падає з корми у воду й тоне.

Троянці пливуть далі, гребці курять люльки й співають козацьких пісень — про Сагайдачного, про Січ, про Полтавську Шведчину. Нарешті вони пристають до Кумської землі й зараз же розходяться по вечорницях, весіллях і картах. Тільки Еней сумує: йому сниться батько й пекло, і він шукає, хто покаже туди дорогу.

У лісі він знаходить хатку на курячій ніжці, а в ній — стару, криву, беззубу бабу. Це Кумська Сивілла, Фебова попадя: вона дівувала „При Шведчині“, шепче від трясці й ворожить на зорях. У каплиці Сивіллу корчить, і вона передає Фебову волю: троянці не житимуть до смерті в Римі, але Енеєве ім’я прославлять; Юнона ще не вгамувалася, проте згодом він житиме по-панськи. Щоб зійти до пекла, Енеєві треба відламати гілку з дерева, на якому ростуть золоті кислиці, і, тікаючи з лісу, не озиратися. Він знаходить дерево вже присмерку, відламує гілку, а троянці приносять жертви Плутонові.

Тут автор зізнається: „Ізроду пекла я не знаю, / Нездатний, далебі, брехать“, — і обіцяє розпитати старих людей, бо Вергілій жив давно, а „Не так тепер і в пеклі стало“. Еней із Сивіллою спускаються під землю повз Дрімоту й Зівоту, повз Смерть із її вартою — чумою, війною, голодом, холерою — повз злих свекрух і мачух, писарів і святенників. На річці Стикс перевізник Харон, обідраний і засмальцьований, спершу лає живих гостей, але, побачивши золоту гілку, перевозить їх за копійку. Триголового пса Сивілла затикає хлібом.

У пеклі грішників смажать у смолі й сірці, і кожен карається за свій гріх: „Панів за те там мордували, / І жарили зо всіх боків, / Що людям льготи не давали, / І ставили їх за скотів“. Скупим ллють у рот розтоплене срібло, брехуни лижуть гарячі сковороди, судді й писарі, що брали хабарі, дістають по заслузі, а батьки, які не вчили синів, варяться в нафті. Карають і купців, шинкарів, ремісників, навіть поетів, а жінок — за те, що верховодили чоловіками, за лицемірство, зради й чари. Окремо ходять ще не засуджені душі: багач, скупий, сутяга, мудрець, суддя, лікар.

Тут Еней бачить Дідону, „Осмалену, мов головня“, і пропонує знову жити разом, як колись; та вона проганяє його й зникає. Він зустрічає потонулих троянців — Педька, Терешка, Шеліфона, Охріма й інших. Біля палацу Плутона Сивілла пояснює, що в пеклі є суддя Еак. Праведники живуть у розкошах — курять люльки, п’ють горілку, їдять ласощі; це „бідні нищі“, сироти, бідні вдови, чесні дівчата, ті, хто не брав процентів і помагав людям, а з панів — лише ті, що жили по правді.

Нарешті Анхіз, який, бувши божої крові, може жити де схоче, зустрічає сина й веде його на пекельні вечорниці. Там ворожка варить у горщику відьомське зілля, і з нього голос пророкує: від Енея піде великий і завзятий рід, що поставить римські стіни й керуватиме світом. Батько й син прощаються, і Еней із Сивіллою повертаються до сплячих троянців.

Частина починається Сивілиним пророцтвом, складеним із химерних слів („Борщів як три не поденькуєш“), і автор жартує: „Мене за цю не лайте мову, / Не я її скомпонував“. Еней дає Сивіллі шагів із дванадцять і відпливає. Поромщик застерігає, що попереду острів чарівниці Цирцеї, яка обертає людей на звірів, і сатирично перелічує, ким стали там різні народи. Троянці моляться й правлять молебень Еолові, і той повертає вітри в інший бік.

Нарешті троянці входять у Тибр і ставлять табір, а Еней кричить: „моя тут воля!“ Цією латинською землею править старий скупий цар Латин. Його єдина дочка Лавінія — вродлива, весела „зальотна птиця“, а мати Амата хоче видати її за сусіда, рутульського царка Турна, гладкого й кучерявого; Турнових сватів уже чекали. Троянці не розуміють тутешньої мови, тож Еней купує „Піярськую граматку“ й за тиждень навчає їх латини: тепер його звуть Енеусом і домінусом.

Еней посилає до Латина послів із хлібом-сіллю й чудесними подарунками: килимом-самольотом, що „За Хмеля виткався царя“, скатертю, на якій з’являються всі страви, і сап’янцями-самоходами, у яких ходив ще Адам. Старший посол виголошує промову, змішуючи латинські слова з українськими. Латин радий, бенкетує з послами, шле Енеєві лубенський коровай, опішнянські сливи, полтавські пундики й решетилівських овець і вже зве його зятем. Для свого палацу він накупив лубочних картин — про Іллю Муромця, Бову, Залізняка, Гаркушу.

Юнона кличе з пекла фурію Тезифону. Та гадюкою заповзає в серце Амати, і цариця лає всіх довкола, а сонному Турнові фурія насилає сон, ніби Лавінія кохає Енея. Розлючений Турн викликає Енея на бій і погрожує Латинові. Привід до війни дрібний: троянські гончі розривають білого цуцика старої Аматиної няньки, і нянька з челяддю кидається на троянців — „Кухарка чаплію вхопила, / Лакей тарілками шпурляв“, — але троянці їх розбивають. Тоді гонець приносить Латинові Турнове оголошення війни.

Старий Латин воювати не хоче: „Для мене гидкий всякий бой“, — каже він вельможам. Та вельможі в ратуші самі вирішують воювати, і Латинь збирає військо, схоже на козацьке: полки, сотні, сині жупани, — а автор згадує: „Так вічной памяти бувало / У нас в Гетьманщині колись“. Амата з жінками підбурює всіх, храм Януса відчиняють. На поміч Турнові йдуть Мезентій, Авентій, грецькі вершники, Цекул — „Пренестський Коваленко“, Мезап, Талес, Іпполит і цариця Камилла, яка „До пупа жінка, там — кобила“.

Еней тужить перед війною. Уві сні йому з’являється старий Тибр в очереті: біла свиня з тридцятьма поросятами під дубом покаже, де Іул збудує місто, а підмогу треба шукати в аркадян. Еней знаходить ту свиню, приносить її в жертву Юноні й пливе Тибром до аркадського царя Евандра. Той, хоч і грек, — ворог латинців. Еней каже про себе: „Я — кошовий Еней Троянець“, — і Евандр обіцяє військо, харчі й грошей, а потім частує гостей до ночі.

Венера тим часом приходить уночі до свого чоловіка, коваля Вулкана, і, приголубивши його, просить викувати Енеєві зброю. Евандр дає Енеєві кілька сотень аркадців і ставить над ними свого сина Палланта, просить берегти юнака й радить звернутися до лідійців, які готові повстати проти Мезентія. Венера приносить синові обладунки: на щиті викувано муху в павутинні, малого Телешика й семиголову змію, а довкола — казкових героїв, серед них Котигорошка, Івана Царевича і „Кощій з прескверною ягою“.

Ірида збурює Турна, і він облягає троянську фортецю, поки Енея немає. Троянці сидять за валами й не відповідають на лайки, тож Турн палить їхні кораблі. Венера просить стару Цибеллу, матір богів, заступитися, і Зевес обертає кораблі на морських дів-сирен; рутульці в страху тікають.

Уночі на варті стоять Евріал і Низ, „в службі вірні козаки“. Низ хоче пробратися крізь сплячий рутульський табір до Енея, і Евріал не відпускає його самого. Низ нагадує, що в Евріала стара мати, а той відповідає, що коли „Де общеє добро в упадку“, треба забути й батька, й матір. Іул дає їм свою зброю й обіцяє подбати про Евріалову матір. Друзі вирізають п’яних рутульців, а автор каже про них: „Любов к отчизні де героїть, / Там сила вража не устоїть“. Та ще вночі на них натрапляє загін Волсента. Евріала ловлять, Низ кидається рятувати друга, але Волсент відтинає юнакові голову; Низ убиває Волсента й гине сам. Рутульці виставляють голови друзів на щоглах, і мати Евріала голосить на валу.

Наступного дня Турн іде на штурм: тараном виламує браму, вбиває Лика, гине й Геленор; Іул каменем валить хвалька Ремула; велетні Битіас і Пандар відчиняють ворота, щоб бити рутульців у місті, але Турн убиває обох. Коли троянці вже хочуть тікати, генеральний обозний Серест соромить їх: „Не сто раз можна умірать“. Троянці гуртом напирають, і Турн, прорвавшись до Тибру, кидається у воду й випливає.

Зевес скликає богів і гримає на них: годі сваритися й цькувати людей, а богинь він погрожує запроторити на Запорозьку Січ, де „Жінок там на тютюн міняють“. Венера просить захистити троянців, Юнона лає її, і богині сваряться, як перекупки. Зевес забороняє богам втручатися у війну.

Еней вертається з новими союзниками — автор глузливо описує й їх, від шинкаренка зі Стехівки до юриста з Глухова, — а німфи, якими стали кораблі, самі пхають його флот. Еней з’являється біля фортеці й кидається в бій. Молодий Паллант б’ється вперше, вбиває Талеса та інших, але Турн убиває його й знімає з мертвого пояс із золотою лядункою. Розлючений Еней косить ворогів. Юнона, щоб урятувати Турна, з’являється йому в подобі Енея й заманює на човен, і човен відносить Турна до батька. Еней убиває Мезентія.

Троянці ховають полеглих, тіло Палланта відсилають Евандрові. Латинські посли просять перемир’я, щоб поховати мертвих, і Еней відповідає мішаною латино-українською мовою: нехай Турн б’ється з ним сам на сам. Посол Венул приносить відмову Діомида воювати з Енеєм, який виніс із Трої батька й домашніх богів. Латин ладен віддати троянцям землю, а Дрансес радить віддати Енеєві й Лавінію. Турн обурюється й рветься до бою.

Троянці підступають до Лаврента, і Арунт убиває Камиллу. Латин зізнається Турнові, що доля не велить віддавати дочку за свого, і радить йому взяти іншу дівчину — Муньку чи Прісю. Перед поєдинком Юнона посилає Турнову сестру, німфу Ютурну, і та підбурює рутульців зірвати перемир’я; Енея ранять стрілою, і Венера лікує його чудодійним зіллям. Троянці йдуть на штурм міста, і цариця Амата, думаючи, що Турн загинув, вішається на очкурі.

Нарешті Турн і Еней сходяться в поєдинку. Зевес велить Юноні вгамуватися, і вона просить лише одного: щоб латинське плем’я зберегло „Імення, мову, віру, вид“. Камінь, кинутий Турном, не долітає, а Енеєв спис валить Турна. Той просить відіслати його тіло старому батькові, і Еней уже хоче змилуватися, та бачить на ньому Паллантову лядунку. „Паллант тебе тут убиває“, — каже він і вбиває Турна. Тим поема й закінчується: весілля з Лавінією в ній немає, а останні рядки — мораль: „Живе хто в світі необачно, / Тому нігде не буде смачно, / А більш, коли і совість жметь.“