«Катерина» Тараса Шевченка: короткий зміст, аналіз, герої

Поема відкривається присвятою Василеві Жуковському на пам’ять 22 квітня 1838 року і зверненням оповідача до дівчат: „Кохайтеся, чорнобриві, Та не з москалями, Бо москалі — чужі люде, Роблять лихо з вами.“ Москаль, пояснює він, кохає жартуючи й жартуючи кидає: піде в свою Московщину, а дівчина гине, а з нею й стара мати; люди ж серця не спитають, а скажуть «ледащо».

Катерина не слухала ні батька, ні матері, покохала москалика й ходила до нього в садочок, аж поки про неї не пішла недобра слава. Та їй байдуже, що кажуть люди. Аж ось прийшли вісті недобрі: „Пішов москаль в Туреччину; Катрусю накрили“, тобто покрили їй голову, як заміжній чи знеславленій. Чорнобривий обіцяв вернутися, коли не загине, і тоді Катерина стане «московкою». Вона ховає свої сльози, ходить по воду опівночі, щоб вороги не бачили, і співає під калиною пісню про Гриця.

Минуло півроку, і Катерина народила сина. Жінки дзвонять лихо, глузують із матері, а оповідач проклинає пліткарок і жаліє героїню: „Катерино, серце моє! Лишенько з тобою!“ Вона колише дитину біля вікна, виглядає на вулицю, ходить із сином по садку, де колись зустрічалася з милим. Оповідач гадає: може, москаля вбито за Дунаєм, а може, він уже кохає іншу. Та ні — він живий і здоровий, і таких очей, як у Катерини, не знайде й на краю світа, — та врода дісталася їй на горе. „Вміла мати брови дати, Карі оченята, Та не вміла на сім світі Щастя-долі дати.“ Москалі вертаються, але іншими шляхами.

Батько сидить кінець стола, схилившись на руки, мати ледве говорить крізь сльози. Вона гірко питає доньку: де ж весілля, де твоя пара, де старости й бояри? Вони в Московщині — то й іди їх шукати, та не кажи людям, що маєш матір. Мати проклинає годину, коли народила доньку, і водночас голосить, що ніхто не сховає її стару голову й не посадить на могилі калини. Нарешті ледве благословляє: „Бог з тобою!“ — і падає, як мертва.

Катерина падає батькові в ноги й просить пробачення, а старий відповідає: „Нехай тебе Бог прощає Та добриї люде; Молись Богу та йди собі, — Мені легше буде.“ Донька мовчки виходить із хати, і старі батьки лишаються сиротами.

У вишневому садку Катерина молиться, бере землі з-під вишні й чіпляє її на хрестик, щоб рідна земля лягла на неї в чужому краю. Вона вже думає про смерть: сховається сама під водою, а син спокутуватиме її гріх сиротою, «безбатченком». З дитиною на руках і в хустині на голові вона йде селом, плачучи, за селом озирається й голосить, а тоді, коли сідає сонце, рушає в дорогу. Оповідач гірко підсумовує: „Оттаке-то на сім світі Роблять людям люде!“ — і співає про те, що є на світі доля й воля, та мало хто їх має.

Ніч; оповідач питає, де пригорнула темрява Катрусю — у лісі, в полі під копою чи в діброві, де вона боїться вовка. Попереду, віщує він, будуть жовті піски, чужі люди й люта зима. Сам він теж колись міряв шлях на Московщину й знає, який він далекий, та не розповідатиме, бо люди не повірять.

За Києвом і за Дніпром чумаки співають пісню, а шляхом іде молодиця в латаній свиті, з торбиною на плечах, ціпком у руці й дитиною на другій руці. Вона питає чумаків, де шлях у Московщину, і просить: „В саму Москву. Христа ради, Дайте на дорогу!“ Тремтячи, бере шаг, бо дитину треба годувати, у Броварях купує синові медяник. Довго йде Катерина, ночуючи й під тином. Оповідач застерігає дівчат, щоб їм не довелося так шукати москаля, і гірко говорить про людей: „Кого Бог кара на світі, То й вони карають… Люде гнуться, як ті лози, Куди вітер віє.“

Настає зима, свище завірюха, а Катерина йде в личаках і одній свитині. Побачивши загін москалів, вона кидається до них і питає, чи немає серед них її Івана чорнявого; ті сміються й жартують по-московськи. „Не плач, сину, моє лихо! Що буде, то й буде“, — каже вона й вирішує йти далі: може, зустріне Івана, віддасть йому сина, а сама загине. Наплакавшись, вона бачить біля лісу хату й іде туди ночувати, бідкаючись, де ж ночуватиме син, коли її не стане.

Частина починається двома рядками крапок. Реве завірюха; лісовий сторож-карбівничий виходить оглянути ліс і бачить на шляху москалів. Катерина, почувши це, як була, неодягнена, вибігає з хати й босою стає серед шляху. Попереду загону їде старший — це її Іван. „Любий мій Иване! Серце моє коханеє! Де ти так барився?“ — кидається вона до нього й хапає за стремена, а він пришпорює коня й не хоче її впізнавати. Вона благає подивитися на неї, клянеться, що вона його Катруся, а він гукає по-московськи, щоб забрали від нього божевільну.

Катерина готова стати йому наймичкою, нехай кохається з іншою, аби тільки не цурався сина: „Покинь мене, забудь мене, Та не кидай сина.“ Вона біжить до хати й виносить заплакане несповите дитя, але Іван уже втік. Тоді вона просить москалів узяти сина й віддати старшому, а тоді сама кладе дитину на шляху: „Оставайся шукать батька, А я вже шукала.“

Як навісна, Катерина біжить лісом, то проклинаючи свого Івана, то плачучи й благаючи, вибігає до яру й опиняється над ставом: „Прийми, Боже, мою душу, А ти — моє тіло!“ — і кидається у воду під кригу. „Чорнобрива Катерина Найшла, що шукала. Дунув вітер по-над ставом — І сліду не стало.“ Москалям до покинутої дитини байдуже, а її плач чують лісничі. Оповідач роздумує: сиротам, які поховали матір, лишається її добра слава й могила, а що лишилося байстрюкові, якого батько не бачив, а мати покинула? Тільки шляхи, піски й горе та панське личко, що виказує, чий він син.

Старий кобзар іде до Києва й сідає відпочити біля шляху; його поводир — маленький хлопчик, обвішаний торбинками, — дрімає на сонці, а старий співає пісню про Ісуса. Перехожі дають хто бублик, хто гроші, а дівчата дають шажок малому міхоноші й, задивившись на босе й голе дитя, кажуть: дала бровенята, та не дала долі.

Шляхом до Києва їде пишна карета-берлин шестернею, а в ній пані з паном і родиною. Пані махає рукою з віконця, і хлопчик Івась підбігає; вона дає йому гроші й дивується, а пан глянув і відвернувся: „Пізнав батько свого сина, Та не хоче взяти.“ Пані питає, як хлопчика звуть, і чує: «Ивась». Карета рушає, Івася вкриває курява, а старці, порахувавши милостиню й помолившись на схід сонця, ідуть далі шляхом.