«Мойсей» Івана Франка: короткий зміст за піснями, аналіз, образи

Поет звертається до народу: „Народе мій, замучений, розбитий, / Мов паралітик той на роздоріжжю, / Людським призирством, ніби струпом вкритий!“ Йому болить майбутнє народу, і від сорому, який палитиме нащадків, він не може заснути. Він ставить низку питань: невже народові записано бути в сусідів «гноєм» і «тяглом», невже його доля — прихована злість і облудна покірність кожному, хто його скував?

Невже задарма горіли серця з любові до нього, задарма край «политий кров’ю» його борців, задарма в його слові є „сила й м’ягкість, дотеп і потуга“, а в пісні — туга, сміх і кохання? Відповідь — „О, ні! Не самі сльози і зідхання, / Тобі судились! Вірю в силу духа / І в день воскресний твойого повстання.“

Поет мріє про слово, що зцілює, і про пісню, що „мілійони порива з собою“, але визнає: його поколінню, знесиленому журбою, не вести народ до бою. Та прийде час, і поет пророкує народові: „Засяєш у народів вільних колі, / Труснеш Кавказ, впережешся Бескидом, / Покотиш Чорним морем гомін волі“. Поему поет дарує народові як «скромний дар весільний».

Сорок років Мойсей блукав зі своїм народом арабською пустелею і нарешті дійшов до кордону Палестини. Тут ще пісок і голі червоні скелі Моаву, а за ними синіє Йордан і зеленіють діброви. Але перейти гори ізраїльтяни не хочуть: під подертими шатрами спить «Кочовисько ледаче», а воли й осли гризуть «Осети та бодяччя».

Ніхто вже не вірить в обіцяний край: сорок років пророк про нього говорив, а він вабив їх, „немов / Фата-морґана злудна“. Народ вирішив: „Набрехали пророки! / У пустині нам жить і вмирать!“ Тільки діти дивують батьків незнаними іграми: воюють, мурують міста, городять городи, і напівсонні батьки питають себе, чи не перейшли пророкові слова „В кров і душу дитині?“

Не спить у таборі лише Мойсей — «позабутий пророк», слабосилий дідусь без роду й статків. „Все, що мав у життю, він віддав / Для одної ідеї“: вирвав народ із неволі в Міцраїмі, тобто в Єгипті, разом із людьми підносився до натхнення й падав у зневіру. Тепер «голос зомлів», і молоде покоління його не слухає: ситі стада для них найвища ласка, а вихід з Єгипту — «дурість і гріх».

Верховодять народом Датан і Авірон. На кожен заклик пророка вони мають відповідь: „Наші кози голодні!“, „Наші коні не куті.“, „Нам і тут непогано.“ Віддавши честь Ваалові, збори ухвалюють запропонований Датаном закон: хто вдає з себе пророка, кличе народ до змін і манить за гори, той „Хай опльований буде всіма / І побитий камінням.“

Вечоріє, спадає спека, і табір оживає: жінки йдуть по воду, діти бігають у перегони, старші виглядають ворожих вершників і ведуть буденні розмови: молока менше, паші бракує, треба кочувати далі, а Мойсей після вчорашньої ухвали, мабуть, замовкне.

Аж ось з намету виходить Мойсей. Літа зігнули його, але очі горять, „Мов дві блискавки в хмарі“, а біле волосся стоїть, „Як два роги на лобі“. Він іде на майдан до намету заповіту, де в мідній скрині лежать Єгови накази, і стає на камінь, з якого звичай велить промовляти до народу. Люди жахаються: невже доведеться розбити камінням того, кого батьки й діди «Звали батьком народу»? Авірон червоніє з досади, а Датан, «Лихий демон громади», щось шепче.

Мойсей починає з виклику: учора ви ухвалили запечатати мені вуста, тож тепер я мушу говорити. „Зрозумійте й затямте собі, / Ви, сліпців покоління, / Що як зглушите душу живу, / Заговорить каміння.“ Ви затикаєте вуха не на його слова, а на слова самого Єгови, і він заговорить до них «по-свому», страшніше за грім.

Даремно вони кляли бунт: їхнє серце бунтує, бо Бог вклав у нього творчі сили, „Наче квас в прісне тісто“. Він кликав Авраама не для спокою, а коли б хотів тримати їх у спокої, „Наче трупа у крипті“, то вони й досі гнули б шиї в Єгипті. Народ — це стріла на натягненому Божому луці, а стріла не може сказати, що бажає спокою. Мойсей обіцяє, погрожує й пророкує, а наостанок питає: „Рад я знать, чия перша рука / Підійметься на мене!“

Оскільки народ заприсягся не слухати про Божу ласку, Мойсей розповідає йому, «мов дітям безумним», казку. Колись дерева зійшлися обрати собі короля. Покликали кедра з Лівану, але кедр відмовився: не покине він сонця й свободи, щоб служити «Збиранині народу», бо й без корони він окраса землі. Відмовилася й пальма: їй не до порядків, вона волить давати всім тінь, поживу й розраду.

Рожу, дуба й березу дерева й не просили: троянда й без корони цариця рослин, дуб, наче багатий хазяїн, зайнятий своїм, а береза тужливо хилить голову. Хтось ніби жартома сказав: хіба терна просити? Усі підхопили, і терен одразу погодився. Він обіцяє здобувати для них поле, захищати колючками, прикрашати пустирі й давати притулок зайцеві та птахові: „Щоб росли ви все краще, а я / Буду гинуть на шляху.“

Люди слухають у глибокій тиші, і Мойсей дає «виклад» притчі. Дерева — це народи землі, а король серед них — „Божий вибранець, син і слуга / Господевої волі.“ Єгова зазирав у душу кожному народові й вибрав собі за сина не горді, не багаті й не пишні, а такий, що, як терен серед дерев, «Між народами вбогий»: „Між премудрим він не мудрець, / У війні не войовник, / У батьківщині своїй він гість / І всесвітній кочовник.“

Зате Бог вклав йому в душу свій скарб, щоб він світив у темряві, і дав йому страшне «посольство» під сімома печатками, щоб ніс у майбутнє. Горе послові, що задрімає в дорозі, — інший візьме його лист і здобуде корону. „О Ізраілю, ти той посол, / І будучий цар світу!“ Але як спокусить його світська забава, замість стати сіллю землі він стане «попелом підлим», мов розчавлений черв, що «здихає на шляху».

Авірон уїдливо глузує: бути терном серед народів і носити запечатані листи в майбутнє — це, мовляв, «доля того осла», що возить хліб, а сам голодує. Гебреї досягнуть кращої долі, коли вшанують Ваала й Астарту, і їхній шлях — на схід, до Сенаару й Гаррану, а не на захід, у Мойсеїв Ханаан.

Бити пророка камінням не варто: „Майстер він говорити казки, / Миляну пускать баньку, / То ж приставмо його до дітей / За громадськую няньку.“ Народ регоче. Мойсей спокійно відповідає: „Ханаану тобі не видать, / І не йти до востоку; / З цього місця ні вперед ні взад / Ти не зробиш ні кроку.“ Настає мертва тиша, Авірон блідне, чекаючи дива, але дива немає — і він знову сміється, а народом іде глухий клекіт.

Тепер підводиться «завзятий Датан». Він звинувачує Мойсея: той учився в єгипетській школі й ходив на єгипетську раду, щоб разом із жерцями кувати Ізраїлеві кайдани. Єгиптяни боялися дуба з дванадцятьма гілками — дванадцяти колін Ізраїлю, що росли, мов повінь Нілу, — і тільки Мойсей, «перекинчик», пообіцяв фараонові вивести їх у пустелю й там знесилити. Сотні тисяч лягли в пісках, а тепер він веде жменьку вцілілих до Ханаану, „Мов до вовчої ями“.

Мойсей відповідає: „Ханаана тобі не видать.“ — і пророкує, що в смерті Датанові й п’яді землі під ногами не стане. Датан кличе до каміння, і всі гудуть «Хай загине!», але жодна рука не сягає по камінь. Тоді Датан змінює вирок: „Забирайся в тій хвилі! / Щоб ми кров’ю твоєю під ніч / Своїх рук не сквернили!“ — і юрба реве, щоб пророк ішов геть.

Мойсей у гніві кидає народові пророцтво, що котиться степом, наче грім: „Горе вам, нетямучі раби / На гордині-котурні! / Бо ведуть вас неначе сліпих / Ошуканці і дурні.“ Вони бунтують проти власного добра, роздерті своєю впертістю, як кропива, печуть руку, що їх плекає, і, як бугай, бодуть пастуха.

Бог зробив їх скарбом людства, але цей дар стане їхнім прокляттям: вони битимуть камінням Божих посланців, і кара, каяття й новий злочин крутитимуться по колу «століття цілі». Мойсей малює образ: як пастух товче губку-чир, поки вона не зм’якне й не схопить іскру з кресала, так Єгова товктиме Ізраїль, „Поки зм’якнеш на губку й спіймеш / Іскру Божого слова.“ Народ слухає, похиливши голови, мовчазний і понурий.

Сонце сідає, „мов герой і пливак, / Що знесилений тоне“, і в серці пророка озивається щось людське й м’яке. Він прощається з народом словами любові: „О, Ізраілю! Якби ти знав, / Чого в серці тім повно! / Якби знав, як люблю я тебе, / Як люблю невимовно!“ Ізраїль — його рід, дитина, честь і слава.

Мойсей зважується на «богохульне слово»: він любить народ дужче, ніж сам Єгова, бо в Бога мільйони дітей, а в нього один Ізраїль, і став він його слугою без вибору, „Лиш з любови і туги“. Він любить народ і за вади — за впертість, гордість, брехливість. Але мусить покинути його: близька його остання година, і він мусить дійти до межі Ханаану — хай би й упасти трупом край Йордану, аби тільки покласти кості в обіцяному краю й чекати там, доки прийдуть усі, „Як за мамою діти“. Наостанок — „О, Ізраілю, чадо моє, / Будь здоровий навіки!“

Мойсей виходить із табору в степ, і серце його плаче: „Вже не верну ніколи!“ Його оточують гебрейські діти, чіпляються за плащ і хваляться: збудували мур із баштами, убили скорпіона, зловили в тернині троє зайченят. Мойсей хвалить мур і каже, що скорпіонів убивати корисно, хоч і неправедно, бо й скорпіон хоче жити, а зайченят велить віднести назад до матері: „Милосердими треба вам буть / Задля всього живого!“

Діти просять розповісти, як він пас на Хориві стада свого тестя й побачив терновий кущ, що горить і не згорає. Мойсей обіцяє, що й до них колись озветься з вогню голос: „Здійми обув буденних турбот, / Приступи сюди сміло, / Бо я хочу послати тебе / На великеє діло.“ Він просить не гасити святого вогню і нечутно йде в ніч, а діти довго дивляться вслід його темному силуетові.

Мойсея огортає самотність, „Як те море безкрає“; він усе життя ходив сам і тепер летить, мов блудна планета, відчуваючи лише Божу руку. Він благає Бога озватися, як колись на Хориві. Сорок років він, мов коваль, клепав серця й сумління своїх людей, щоб зробити з рабів народ, — і мусив піти від їхніх насмішок і каміння саме тоді, коли треба було вступати в обіцяну землю.

Його гризе сумнів: може, винен він сам, може, погано виконував Божі заповіти? Колись він просив віддати це страшне слово комусь іншому, бо він «слабий». Мойсей питає: „О Всесильний, озвися, чи Ти / Задоволений з мене?“ Але пустеля німа, і тільки тихо мерехтять зорі.

Поруч чується тихий сміх і слова, наче сичання гадюки: коли плоду своєї безтямності сам не донесеш, найкраще звалити тягар на Бога. Мойсей питає, хто говорить, і між ними точиться діалог. Голос глузує: „Аж тепер усумнився в своє / Реформаторське діло?“ Сорок років Мойсей вів народ насліпо, але сміло, «У гордині безмежній» зіпхнувши його з його шляху, щоб зробити таким, яким хотів сам.

Мойсей заперечує: він почав не з гордощів, а тому, що боліло серце за людей у ярмі, і його штовхнуло Боже веління, хоривський вогонь. Голос підступно питає: „Гей, а може хоривський вогонь / Не горів на Хориві, / Лиш у серці завзятім твоїм, / У шаленім пориві?“ — може, голос, що вивів його в похід, був його власний, а бажання, наче шакал, зробило його пророком. На питання, хто він, голос відповідає: „Я Азазель, / Темний демон пустині.“

Уночі Мойсей іде вгору без стежок, „мов герой / До останнього бою“, а в серці його точиться важка боротьба. Невже кущ вогняний і сам Єгова були лише виплодом його сорому й болю? Ні, бажання допомогти братам святе. Але чи не підповз до нього гріх, чи не став він паном їхніх душ і тіл? „Чи новим Фараоном для них / І ще тяжчим не був ти, / Бо в їх душу контролем своїм, / В їх сумління сягнув ти?..“

Він питає себе, чи не накинув народові власний тісний план замість Божого, чи не виросли б вони в силу і в Єгипті: „Що значить безґрунтовій юрбі / Обіцяти свободу? / Чи не те ж, що з землі вирвать дуб / І пустити на воду?“ — і чи не правий Датан, що старі гнізда покинуто, а нових здобути нема ні охоти, ні сили. Мойсей благає Бога сказати, чи виконував він його волю, чи був іграшкою власних скорбот, — але Єгова мовчить, чутно тільки гієну й гадюку.

Сходить сонце, і на найвищому шпилі Небо-гори хтось стоїть нерухомо, „мов один / З предковічних Ґіґантів“, простягнувши руки до неба. Із табору його впізнають: „Це Мойсей!“ — і не можуть висловити, що защеміло в серцях. Пророк цілий день молиться, розмовляючи з Богом; уста його стиснуті, але серце кричить до Єгови.

Сонце сідає над вершинами Фазґи, і велетенська тінь від Мойсея востаннє падає на гебрейські шатри, «Мов батьківське прощання». У таборі страх: тільки б пророк не прокляв їх у цю хвилину, бо від такої молитви тремтять основи землі й трон Єгови, і тоді весь народ пропаде за одну ніч.

Уночі знесилений Мойсей падає на землю, і хтось колише його, як мати дитину, сніжно-білою рукою й тужно наспівує: „Бідний, бідний мій сину!“ Голос жаліє його зморшки, сиве волосся й поранене серце і дорікає: навіщо молитися, щоб збагнути минуле й майбутнє народу, «Ох, дитя невидюще!» Камінь, зіпхнутий із кручі, впаде там, де мусить, і цього не знає навіть Єгова; а що вже казати про народ, «Многодушну істоту».

Потім голос розповідає про сліпого велетня Оріона, що несе на плечах хлопчика-поводиря і йде до сонця, щоб прозріти, а хлопчик щогодини показує йому інший шлях. „Цей Оріон, то людськість уся, / Повна віри і сили“, а хлопчик-насмішник — «логіка фактів»: людство завжди приходить не туди, куди йшло. Наостанок голос шкодує, що Мойсей молиться: це все одно, що благати піну спинити ріку.

Спершу слова голосу були наче чиста вода, але поволі від них стає душно, як від самуму. Мойсей підводиться й розпізнає спокусника: „Ти не мати! О, ти Азазель, / Темний демон одчаю!“ Він заклинає його Божим ім’ям, але демон сміється: Мойсей проклинає його Тим, чиєї сили він сам є частиною.

Азазель показує з гори всю Палестину: Мертве море, скелі Кармелю, Сіон, Йордан, Єрихон і племена довкола. „Ось тобі й Палестина уся, / Край овець і ячменю!“ — немає в ній ні широких шляхів, ні виходу до моря; де тут рости великому народові? Мойсей понуро відповідає: „Хто дав з каменя воду, / Той цей край перемінить на рай / Для свойого народу.“

Азазель глузує: віра гори рушить! — і показує, що станеться. Народ перейде Йордан, візьме Єрихон і століттями воюватиме за клапоть землі; гебрейське царство, що коштуватиме стільки сліз і крові, важитиме в долі світу, „Як та муха волові“, а потім розпадеться. Прийдуть Ассирія й Вавилон, згорить храм, полонених поведуть у неволю.

Ті, хто повернеться, збудують новий храм, і біля нього виросте ненависть до інших; вона породить нову ненависть, прийдуть легіони, і храм згорить востаннє, а народ розійдеться світом без вітчизни. „Це той рай, що жде плем’я твоє / Ув обіцянім краю!“ — каже демон. Мойсей схиляє голову, падає лицем до землі й вигукує: „Одурив нас Єгова!“ — і цю мить луною підхоплює демонський сміх.

Гримить грім, налітають буря, злива й град, але в них Мойсей ще не чує голосу Бога. Коли все стихає й повіває теплий легіт із запахом теребінту й мигдалю, Мойсей серцем розуміє: «Це говорить Єгова». Бог дорікає «маловірові»: хіба Мойсей читав його книгу долі? Тісна й убога земля — колиска великих, у ній народ виросте міцним, „Наче терен на ріні“, а на багатій землі його спіймав би в сак Маммон.

Народ здобуватиме скарби світу, але Бог покладе на них зарік: „Хто здобуде всі скарби землі / І над все їх полюбить, / Той і сам стане їхнім рабом, / Скарби духа загубить.“ Справжній обітований край — безмежний і духовний, а Палестина — лише його задаток, тож „Хто вас хлібом накормить, той враз / З хлібом піде до гною; / Та хто духа накормить у вас, / Той зіллється зо мною.“ За хвилину сумніву Мойсей побачить вітчизну, але не ввійде в неї: тут зотліють його кості „На взірець і для страху / Всім, що рвуться весь вік до мети, / І вмирають на шляху!“

По голій горі ходить туга, і те, що вчора топтали й опльовували, сьогодні стає святим. Уранці всі в таборі виглядають, чи стоїть ще Мойсей на скелі, — „Ні, нема!“ Зникло те незриме, що горіло між ними й давало їм сенс життя, і люди дивляться одне на одного, „Мов убийці, що вбили у сні / Найдорожчу людину“.

Чути тупіт: це Єгошуа, «князь конюхів», жене стада з молоддю й кличе: „До походу! До зброї!“ Ще мить — і цей клич повторять сто тисяч горлянок, і „Із номадів лінивих ця мить / Люд героїв сотворить.“ Авірона поб’ють камінням, Датана повісять, народ перейде гори, Йордан і розтопить стіни Єрихону звуком сурем, а тоді піде в безвість віків, „Простувать в ході духові шлях — / І вмирати на шляху…“