«Захар Беркут» Івана Франка: короткий зміст, аналіз, герої

Повість відкривається сумним порівнянням: нинішня Тухольщина вбога, ліси вирубано, люди прибиті й роз’єднані, бо кожен дбає тільки про себе. Колись тут кипіло інше життя, і стара бабуся розповідає онукам про напади монголів і про тухольського ватажка Беркута; для дітей це казка, а вона відповідає: „Для нас то байка, а колись то правда була!“

Далі оповідач переносить нас у давнину: „Було це 1241 року. Весна стояла в тухольських горах.“ Новий тухольський боярин Тугар Вовк, якому князь Данило подарував полонини й схил гори Зелемень, справляє великі лови на звіра, щоб познайомитися з довколишніми боярами. Боярин просить у тухольців провідника, і громада дає йому Максима Беркута, сина громадського бесідника Захара, а з власної волі посилає ще й загін лучників-пасемців. На лови їде й Тугарова донька Мирослава — дівчина вродлива, сильна й смілива, яку батько змалку вчив володіти зброєю.

Останній день ловів — на ведмедів. Тугар убиває першого звіра стрілою й сокирою. Один із бояр-хвальків усупереч Максимовій пораді кидає ратище, і ведмідь розриває його; Максим убиває звіра стрілою в серце. Під час облави Мирослава ступає на гнилу смереку-кладку, падає в лігво ведмедиці з ведмежатами й довго б’ється сама, але звір вибиває в неї ратище. На її крик „Рятунку!“ з’являється Максим і ратищем збиває ведмедицю з каменя, а Мирослава добиває її сокирою.

Дівчина гаряче дякує своєму рятівникові, і в обох серцях прокидається любов. Тугар прилюдно дякує Максимові, хоч і неохоче: йому, гордому бояринові з княжого двору, прикро завдячувати життям доньки простому «смердові». Максим відповідає, що нічим не заслужив подяки, і веде товариство додому коротшою лісовою стежкою, а тухольці несуть ведмежі шкури і двох ведмежат.

Оповідач описує давню Тухлю: півтори тисячі душ у глибокій долині-кітловині, обведеній скелями, — колишньому озері, що його тепер називають Запалою долиною. Потік падає в неї водоспадом і виходить вузькою кам’яною брамою до Опору. Тухольці живуть із вівчарства й лісу; полонини й ліси — власність громади, і саме неприступність гір зберегла тут вільне громадське життя.

Спускаючись у долину, Максим з гордістю показує бояринові тухольський шлях через гори в Угорщину, який десять громад будували майже два роки, а батько його витичив на п’ять миль. На Тугарове питання, чи має Захар велику владу, Максим відповідає: „Ні, влади у нас над громадою не має ніхто: громада має владу сама, а більше ніхто, боярине.“ Боярин гнівається: громада обурена тим, що він захоплює її ліс і полонину, не спитавши згоди.

Посеред села троє старців несуть копне знамено — суцільний дерев’яний ланцюг, окований сріблом, із червоною хоругвою — і кличуть кожного господаря: „Завтра на копу!“ Кличуть і боярина. Тугар спершу відмовляється, але на прохання Мирослави обіцяє прийти — тільки щоб подивитися, що це за рада. Винагороду за порятунок доньки, пару волів, Максим відкидає.

Біля скельної брами, де потік виходить із долини, стоїть величезний кам’яний стовп — Сторож. Максим розповідає легенду, яку чув від батька: колись тут було мертве озеро під опікою Морани, богині смерті; цар велетнів, посварившись із нею, розбив скелю, вода витекла, і долина ожила; за це Морана закляла його в камінь, і він стереже долину, а коли Морана знову рушить на Тухольщину, Сторож упаде й розчавить її силу.

Уже над Опором Максим просить у Тугара руки Мирослави. Боярин обурено кричить «Смерде!» і проганяє його. Максим застерігає: „Не гордуй бідними, не гордуй низькими, не гордуй робучими, боярине, бо хто ще знає, до котрої хто криниці прийде воду пити!“ Мирослава ж при батькові присягає перед сонцем, що буде Максимовою, і цілує його.

Копа збирається під прадавньою липою біля водоспаду: старці сидять на кам’яних стільцях, за ними молодь і жінки, бо жоден дорослий громадянин не виключений із ради. Відкриває її Захар Беркут — старець, якому вже за дев’яносто, батько восьми синів, садівник, пасічник і лікар. Оповідач розповідає його життя: ще парубком він, перевіряючи знахаря, сам поранив собі ногу, а потім три роки вчився лікувати рани в старого монаха Акинтія в Скиту, побував у Галичі й Києві і повернувся «громадянином», що поклав життя на те, щоб скріпити громадський лад Тухольщини. За сімдесят років у громаді не стало бідних, а з його почину збудовано дорогу на угорський бік.

Оповідач пояснює, як бояри вздовж дуклянської дороги підкопали вільні громади, і докоряє князям, які не скріпили громади перед монгольською загрозою. Тугар Вовк, з’явившись у Тухольщині, поставив на громадській дорозі рогачку для мита — молодь її спалила; потім захопив полонину й ліс і звелів відшмагати громадського лісничого. Захар порадив не карати боярина, не вислухавши його.

На копі Захар пояснює значення знамена: ланцюг із суцільного пня — це руський рід, кожне кільце — громада, вільна в собі, але зв’язана з усіма; срібні окови — громадські порядки, червона хоругва — кров, якою треба боронити свободу. Тугар приходить у повній зброї з вовчою шкурою поверх панцира і десятьма лучниками. Він показує княжу грамоту, а Захар відповідає, що громада її не вміє читати і княжа печатка для неї не закон: „Ми вольні люди і не знаємо ніякого пана.“ Боярин заявляє, що всі — власність князя, і лише князь вільний.

Захар відкриває, що громада вже тиждень знає те, про що князь сповістив боярина лише вчора: монголи зруйнували Київ і йдуть долиною Стрия в ці гори. Тугар пропонує себе за воєводу, але Захар вимагає спершу очиститися від кривди громаді. Каліка Митько Вояк, колишній Тугарів дружинник, що був із ним на Калці, виходить свідчити: „Свідоцтво моє проти боярина Тугара Вовка велике і страшне: він зра…“ — і боярин розлуплює йому голову сокирою.

Громада засуджує вбивцю: він мусить покинути тухольські землі, а за три дні громада розвалить його дім. Виконати присуд обирають десять молодців, серед них Максима. Посли сусідніх громад просять помочі проти монголів; загірні, угорсько-руські громади обіцяють хліб і людей, якщо тухольці не пустять орду через гори, а тустанські скаржаться, що їхні бояри можуть продати шляхи ворогові.

Оповідач описує навалу: Батий веде орду через Русь на Угорщину; одна частина на чолі з Кайданом іде на Волощину, друга, під проводом Пети, — Підгір’ям до карпатських проходів. Увечері Тугар із Мирославою верхи перебираються через гори над Синевідськом. Батько докоряє доньці любов’ю до Беркута; вона розповідає про сон, у якому мати благословила її йти за голосом серця, і просить батька повернутися до Тухлі й попроситися в громаду як рівні серед рівних.

З гори вони бачать монгольський табір — море вогнищ і палаючі села. Тугар називає монголів «нашими союзниками». Мирослава благає його не ставати зрадником: „Ні, радше згинути нам із голоду під плотом!“ Боярин відповідає, що вибору в них немає, і спускається до монгольської варти, де говорить по-монгольськи й називає умовлене гасло про Калку. Тепер Мирослава розуміє, що шепоти при дворі князя Данила були правдою: батько зрадив Русь у битві на Калці й уже десять років тримає зв’язок із монголами.

У таборі на жердинах — людські голови. Перед шатром Пети, Батиєвого улюбленця, Тугар промовляє слова підданства великому джінґісханові. Пета дарує Мирославі золотий перстень, здобутий на Калці з князя Мстислава, — знак безпечного проходу через табір; дівчина бере його, бо в неї зринає нова думка.

На воєнній раді Тугар описує два шляхи на Угорщину: дуклянський, де засіки стережуть бояри, яких можна підкупити, і тухольський — вужчий і ближчий, який пильнують самі «хлопи». Бурунда-бегадир, велетень-туркмен у тигровій шкурі, просить дозволу піти тухольським шляхом із десятьма тисячами вояків, а Пета рушить дуклянським. Тугар береться наперед захопити вхід до тухольського шляху.

У шатрі батько проговорюється, що завтра Максим упаде від його меча. Мирослава все розгадує: „Хто має браму, той має й хату!“ Вона називає себе донькою зрадника й рветься до Тухлі попередити коханого. Тугар присягає, що ні він, ні його люди не торкнуться Максима, і їде з монгольським загоном на південь, а Мирослава лишається в шатрі сама.

Максим із десятьма молодцями йде виконати присуд громади і вирішує не боронитися, якщо боярин захоче його крові. Боярина вдома немає; його лучники й топірники тричі мовчать на вимогу піти з тухольської землі, а коли тухольці пускають стріли понад їхніми головами, кидають зброю: вони обіцяли бояринові зустріти тухольців вороже, але не проливати крові за неправду, і просяться до громади.

Молодці вирішують не палити двору, а розібрати його й скласти добро для власника. Під час братерської гостини раптом чути тупіт: „До зброї, браття, до зброї! Монголи! Монголи!“ Монголів, що трьома загонами оточують дім, веде сам Тугар Вовк, і колишні дружинники клянуться битися зі зрадником.

Боярин кличе тухольців рабами й вимагає піддатися великому джінґісханові. Максим відповідає: „Дуже не в пору назвав ти нас, синів вільної громади, рабами!“ — і нагадує, що сам Тугар учора був рабом князя, а нині раб хана. Боярин наказує взяти Максима живим.

Тухольці обороняються з-за недобудованого паркану, валять його на нападників, затуляються дверима й стільницями. Коли монголи підпалюють глухі стіни, молодці проривають облогу сокирами й женуть ворога до лісу, але біля глибокого кам’яного вивозу на початку тухольського шляху їх затискають два монгольські загони. Усі товариші гинуть, а Максима, який бився без жодної рани, Тугар хапає ззаду за горло й наказує закувати.

Скутий Максим каже бояринові: „Хоч і в путах, я все буду вільний чоловік. У мене пута на руках, а в тебе на душі“. Тугар уже думає, що полонений може стати провідником у горах. Максим сидить серед трупів товаришів і з розпачем дорікає сонцю, а сонце байдуже сяє над побоїщем.

Захарові сниться, що на святі Сторожа камінь падає на нього. Невдовзі пастухи приносять звістку про бій, і Захар вважає сина загиблим. Громада без обрядів і знамена радиться, як боронитися; Захар закликає не відбити ворога, а розбити його: „Не відбити, але розбити їх, це повинна бути наша мета!“ Старші заперечують, що сил замало, але тут приходять три загони верховинців і загірян.

З лісу над ущелиною на спіненому коні з’являється Мирослава в монгольському кожусі. Вона каже Захарові, що Максим живий, хоч і в неволі, що вона не має більше батька, бо той зрадив свій край, і просить прийняти її за доньку. Мирослава переказує Максимову пораду: не зупиняти монголів перед ущелиною, а впустити в кітловину, завалити вивіз біля водоспаду, вивезти все добро й замкнути ворога з усіх боків: „Тут, казав Максим, переможете, або ніде інде!“ Захар обіймає її як доньку.

Тухольці вивозять добро й худобу в ліс, сусіди роблять засіки у вивозі. Над долиною зграями злітаються круки й гайворони, і в порожню кітловину ринуть монголи на чолі з Бурундою та Тугаром. У завалений вивіз біля водоспаду вони лізуть під градом каміння, а збиту з драбин стіну тухольці за Мирославиною порадою відкидають ратищами. Розлючений Бурунда кличе Тугара подвійним зрадником, що завів військо в пастку, і погрожує йому; монголи палять Тухлю й рубають прадавню копну липу.

Сам у шатрі Тугар розуміє, що він для монголів лише слуга, і вирішує обміняти Максима на вільний вихід. Максим тим часом сидить скутий навпроти батьківської хати, бачить, як вона згоряє, і непритомніє. Боярин, у якому тане ненависть, годує його й пропонує свободу за слово, що прихилить серця тухольців. Максим відповідає: „Говори щиро, по-правді, це єдине чародійське слово.“

До шатра пробирається Мирослава з Петиним перснем. Вона розповідає Максимові, що тухольці будують п’ятдесят метавок, яких вона навчилася, придивляючись до машин на мурах Галича, і пошепки відкриває Захарів задум, якого не вистоїть жодне військо. Вона пропонує коханому втекти в її одязі з перснем, але Максим не хоче залишити її в небезпеці й каже, що вже знає, що робити.

Уночі довкола долини спалахують вогнища: тухольські майстри тешуть метавки — машини, що кидають каміння силою скрученої линви. Тугар, дізнавшись, що їх навчила Мирослава, несподівано каже «Добре, доню!»: його віра в монголів уже похитнулася.

Старці радяться на Ясній поляні — давній тухольській святині Дажбога-Сонця з викутим у скелі золотим образом сонця. Захар — один із останніх, хто тримається прадідівської віри, яку виніс від монаха Акинтія, — розповідає старцям про Дажбога, Світовида й Перуна, про Діда й Ладу та про царя велетнів, тухольського Сторожа.

Тугар приходить послом від Бурунди: розвалити засіки й випустити монголів, а натомість отримати живого полоненого — Захарового сина. Захар відкидає згоду: міняти одного хлопця на руїну сусідніх громад, які прислали тухольцям п’ятсот молодців, — це ганьба і зрада. Відповідь громади він вкладає в слова: „Або ми всі погинемо, або ви всі, іншого вибору нема.“ Мирослава благає батька лишитися з тухольцями й стати до бою як брат серед братів; він вагається, але повертається до монголів.

Перед світанком уся громада тихо спускається до ущелини. Захар молиться до Сторожа, щоб той розбив дітей Морани, і в горах гримить грім. Молодці увінчують камінь вінками, обв’язують линвами, підкопують і підважують ялицями; гуртом громада звалює велетенський стовп поперек потоку. Позаду каменя тухольці мурують із плит і глини кам’яну гать, заввишки з береги ущелини: потік спинено, вода починає підніматися. На сході сходить сонце, і Захар молиться: „Дай нам дружністю і згодою і розумом побідити нищителів!“

Максим пропонує бояринові показати таємний вихід із долини, про який знають лише він і батько: під плитою в Захаровому городі є підземний хід на Ясну поляну. Тугара вражає така «зрада», а Максим лише тягне час, бо почув гуркіт: громада звалила Сторожа. Закутого Максима розковують, і він веде Бурунду шукати плиту, навмисне повільно, бо вдень після пожежі «не впізнає» місця.

Поки монголи розкопують і розбивають товсту плиту, вода розливається долиною — уперше вона тече вгору, назад від тіснини. Щойно відкривається темний вхід у підземелля, вода заливає його. На Бурундине питання Максим відповідає: „Бегадире, чи можу ж я приказувати водам?“

Бурунда веде військо по кісточки у воді на штурм вивозу, але град каміння з метавок відкидає його; найбільшою машиною керує Мирослава. Максим пояснює Тугарові, що це не повінь, а загата: „Це, боярине, мій батько таке придумав.“ За порадою Тугара монголи зносять каміння в купи, щоб стояти над водою, а тухольці глузують: „У нас каміння досить, усіх вас обділимо!“

Бурунда з туркменами захоплює висунуте тухольське становище затроєними стрілами, від яких гинуть поранені, але вилізти на стрімку скелю монголи не можуть. Тим часом із гір приходить справжня повінь: каламутні хвилі й вири заливають долину, монголи б’ються між собою за купи каміння і тонуть тисячами, а тухольці на берегах не можуть без сліз дивитися на ту загибель. Лишається десять купок недобитків серед озера.

Тухольці пускають за течією загострені колоди-тарани з прив’язаним камінням, а за Мирославиною порадою збивають плоти, з яких молодці розбивають становище за становищем. Лишається тільки купа Бурунди: сотня туркменів, Тугар і Максим.

Тугар пропонує врятуватися обміном, і Бурунда заносить сокиру над головою беззбройного Максима: або тухольці відпустять решту монголів, або син загине. Старці схиляються погодитися, Мирослава плаче, один загірянин радить пообіцяти й обдурити, але Захар відповідає: „Нехай радше гине мій син, ніж задля нього має втекти хоч один ворог нашого краю!“ — і додає, що Беркути тримають слово навіть із ворогом і зрадником. Він сам іде до метавки.

Бурунда замахується на Максима, але меч Тугара Вовка відтинає йому руку разом із сокирою. Максим збиває Бурунду у воду й падає разом із ним, а камінь, пущений Захаровою рукою, розбиває останнє монгольське становище — разом із Тугаром Вовком. Максим виринає живий, і громада радіє, мовби з ним повернулися всі загиблі.

Захар, відчуваючи, що Сторож кличе його, благословляє Максима й Мирославу: замість батька доля дає їй брата, „І мужа!“ — додає Максим. Останнє слово Захар каже громаді: „Ми перемогли нашим громадським ладом, нашою згодою і дружністю.“ Він передбачає нові удари, розбрат і неволю, але й день, коли народ згадає давнє громадство, бо пам’ять живе, „як жива іскра не гасне в попелі“.

Захар помирає, дивлячись на сонце. За ним не плачуть, бо за щасливим гріх плакати: тіло старого ховають у кам’яній святині на Ясній поляні, лицем до золотого образу сонця. Оповідач завершує питанням до своїх сучасників: „Чи не нашим дням судилось відновити його?“