«Наталка Полтавка» Івана Котляревського: короткий зміст, аналіз, герої

Сільська вулиця над Ворсклою, серед хат — хата Терпилихи. Наталка виходить із відрами на коромислі, ставить їх на березі й співає пісню „Віють вітри, віють буйні, аж дерева гнуться“ — про тугу за милим. Потім звертається до Петра, якого давно немає: він був бідний, любив її і через це мусив піти. „Ми тепер рівня з тобою: і я стала така бідна, як і ти, — вернися ж до мого серця!..“

Повз іде возний Тетерваковський і, скориставшись нагодою, освідчується. Говорить він химерно, перемішуючи українські слова з книжними й судовими, й увесь час вставляє „теє то, як його“. Він співає, що безмірно любить її, „Как жадний вовк младую ягницю“, і запевняє, що коли б мав стільки язиків, скільки артикулів у статуті, то й тоді не вихвалив би її краси. Нарешті просто каже: „я тебе люблю і женитись на тобі хочу“.

Наталка відповідає з гідністю: „Чи я вам рівня? Ви пан, а я сирота; ви багатий, а я бідна; ви возний, а я простого роду.“ Вона нагадує прислів’я, що кінь знається з конем, а віл із волом, і радить шукати наречену серед міських панночок. Возний не відступає й по-канцелярському просить „резолюцію“, чи може він дістати її „во вічноє і потомственноє владініє“. У відповідь Наталка співає „Видно шляхи полтавськії і славну Полтаву“ й просить не жартувати з сиротою: її єдине багатство — добре ім’я.

Наспівуючи, наближається сільський виборний Макогоненко, і Наталка з відрами йде додому. Виборний розповідає, що випроводжав засідателя, який скаржився, ніби тепер служити накладно, і возний охоче погоджується: хабара тепер треба вміти „виканючити“. Виборний вихваляє Наталку: „Золото — не дівка!“ — розумна, моторна, шанує матір і всіх старших. Від возного він чує, що вона відмовила дякові, волосному писареві й підканцеляристові Скоробресі, і схвалює це: їй потрібен не письменний, а добрий хазяїн.

Возний зізнається, що кохає Наталку, але та відмовила й йому. Виборний відкриває причину: у неї на серці інший. Ще в Полтаві покійний Терпило взяв за годованця сироту Петра, і той виріс разом із Наталкою. Та потім Терпило почав водитися з нерівнею — канцеляристами й купцями, пропив і розтринькав статок, вигнав Петра з дому й помер у бідності, а вдова продала двір на Мазурівці й купила хатку в цьому селі. Де Петро, ніхто не знає: „Як пішов з двора — мов у воду впав“.

Возний просить виборного бути сватом і навіть радить, коли треба, збрехати; той відказує: „Брехати і обманювати других — од бога гріх, а од людей сором.“ Тоді возний співає пісню „Всякому городу нрав і права“ про те, що „Всякий з другого бере за своє“, а дужий давить безсильного. Виборний обіцяє піти до Терпилихи, і обидва співають про сліпу людську долю.

У хаті Терпилиха пряде, а Наталка шиє. Мати нарікає на бідність і на доньчину непокору: стільки добрих людей сваталося, а Наталка всім відмовила. Дочка відповідає: „Лучче посивію дівкою“, ніж піду за таких женихів. Мати знає причину: Петро. Батько, помираючи, не благословив їхнього шлюбу, не благословить і вона. Наталка співає: „Ой, мати, мати! Серце не вважає: Кого раз полюбить, з тим і помирає“. Терпилиха визнає, що Петро добрий і роботящий, та де ж він? Може, давно одружився й забув. Мати плаче, і Наталка поступається: „Я покорюсь вашій волі і для вас за первого жениха, вам угодного, піду заміж“.

Приходить виборний. Наталка відповідає приказкою, що вони живуть, „як горох при дорозі: хто не схоче, той не вскубне!“ Виборний дорікає їй перебірливістю, мати бідкається на злидні, а Наталка відказує: „Хто живе чесно і годується трудами своїми, тому й кусок черствого хліба смачніший од м’якої булки, неправдою нажитої.“ Тоді виборний називає жениха — возного Тетерваковського. Мати рада, а Наталка пояснює, для чого люди женяться: „щоб завести хазяйство і семейство, жити люб’язно і дружно, бути вірними до смерті і помагати одно другому“, — пан же, що візьме просту дівку, вважатиме її нерівнею, і вона стане в нього гіршою за наймичку.

Виборний лає Петра пройдисвітом, мати плаче, і в тріо Наталка зрештою погоджується. Вона просить тільки не поспішати з весіллям, але виборний призначає сватання того ж дня: хай подають рушники. Лишившись сама, дівчина в розпачі молиться, щоб Бог вигнав із її серця любов до Петра, і співає „Чого ж вода каламутна? Чи не хвиля збила?“ — пісню про те, що від милого людей немає, а від нелюба шлють сватів.

Та сама вулиця. Микола, сирота й далекий родич Терпилихи, бідкається, що ніде не знайшов собі місця, і збирається на Тамань до чорноморських козаків; співає пісню «Гомін, гомін по діброві», якої навчив його старий запорожець. З’являється Петро, співає «Сонце низенько, вечір близенько» й каже, що він бурлака й іде до Полтави. Два сироти одразу приятелюють.

З хати Терпилихи виходять возний із шовковою хусткою на руці й виборний із рушником через плече: сватання вже відбулося, і виборний велить Миколі привітати возного, бо той „заручився“. Микола описує Петрові обох: возний — „Юриста завзятий і хапун такий, що й з рідного батька злупить!“, а виборний хитрий, як лисиця, і мотається на всі боки. Він здогадується, що засватали Наталку, бідну доньку вдови, яка недавно переїхала з Полтави. Петро дізнається, що батько Наталки помер і що вони тут уже четвертий рік, і завмирає.

Микола співає пісню, яку колись співала Наталка, — „Вітер віє горою, Любивсь Петрусь зо мною“, — і вгадує, хто перед ним. Петро просить розвідати, чи справді Наталка засватана. Лишившись сам, він бідкається: чотири роки він тяжко працював, щоб стати гідним багатого Терпила, а тепер знайшов матір і дочку в бідності — і запізнився на один день.

Виборний розпитує Петра, де той бував, і чує: „Був я і у моря, був і на Дону, був і на лінії, заходив і в Харків“. У Харкові Петро бачив театр і «кумедію». Підходить возний і поважно пояснює, що це «лицедійство». Петро розповідає про бачену там «малоросійську кумедію», яку „написав москаль по-нашому і дуже поперевертав слова“. Возний виправляє в ній історичні помилки про Кочубея та Іскру, а виборний бурчить, що негаразд писати про край, якого зроду не бачив. Ця вставна розмова висміює вистави, де українців показують люди, що не знають їхнього життя.

Возний кличе виборного „до будущої моєї тещі“, і Петро, лишившись сам, тужить, що Терпилиху тещею зве інший. Він співає пісню про козака, що йшов з Дону й проклинав свою долю. Повертається Микола: Наталка зараз вийде, і Петрові треба сховатися.

Наталка признається Миколі, що посватана, бо не могла більше противитися матері, а кохає тільки Петра; показуючи на Ворсклу, вона каже: „Або там, або ні за ким…“ Микола кличе Петра, і закохані обіймаються. Наталка вирішує одразу: „не хочу, не піду“. Петро вагається — возний багатий, а він нічого не має, мати не погодиться, — і Наталка дорікає йому, що він її вже не любить. У дуеті вони присягаються одне одному, а Микола захоплено вигукує: „Ай Наталка! ай Полтавка! От дівка, що й на краю пропасті не тільки не здригнулась, а й другого піддержує!“

Виходять возний, виборний і Терпилиха. Мати лякається, ніби побачила мару. Наталка заявляє возному: „коли Петро мій вернувсь, то я не ваша, добродію“. Возний посилається на подані рушники, а Наталка відповідає: „Рушники нічого не значать.“ Тоді він називає рушники й шовкову хустку доказом її згоди й погрожує судом. Мати лає Петра шибеником і пройдисвітом, возний і виборний велять йому забиратися з села.

Тоді Петро просить Наталку: „Наталко, покорися своїй долі: послухай матері, полюби пана возного і забудь мене навіки!..“ Він віддає їй усі зароблені гроші, щоб возний ніколи не дорікнув їй бідністю, і просить відправити по ньому панахиду. Наталка відмовляється від грошей: „Нещастя моє не таке, щоб грішми можна од його одкупитись“. Його шляхетність зворушує всіх: мати обіймає Петра, виборний каже, що такого чоловіка зроду не бачив.

Возний, розмисливши, оголошує, що великодушний вчинок пересилює всякі пристрасті, і зрікається Наталки: „Я одказуюсь од Наталки і уступаю Петру во вічноє і потомственноє владініє з тим, щоб зробив її благополучною.“ Глядачам він заповідає пам’ятати, що насильно милим не будеш. Мати благословляє дітей, Петро обіцяє, що вони заслужать „прізвище добрих Полтавців“, а Наталка співає „Ой я дівчина Полтавка, А зовуть мене Наталка“, і п’єса закінчується спільною піснею.