«І мертвим, і живим, і ненарожденним…» Тараса Шевченка: текст, аналіз

Епіграф узято з Першого послання апостола Івана: хто каже, що любить Бога, а брата свого ненавидить, той говорить неправду. Ця думка — ключ до всього послання.

День минає за днем, люд спочиває, і тільки поет „І день і ніч плачу / На розпуттях велелюдних“, а ніхто не бачить і не чує. Земляки оглухли: „Кайданами міняються, / Правдою торгують“, зневажають Господа, запрягають людей у ярма, „оруть лихо, / Лихом засівають“. І поет грізно питає: що вродить, які будуть жнива? Посіяне лихо обернеться проти сівачів.

Поет звертається до панів: „Схаменіться, недолюдки, / Діти юродиві!“ Він кличе їх подивитися на свою Україну, полюбити її, хоч вона й лежить руїною, розкутися й побрататися. Не треба шукати в чужому краю того, чого немає й на небі.

Тут — головні рядки послання: „В своїй хаті — своя й правда, / І сила, і воля!“ І ще: „Нема на світі України, / Немає другого Дніпра!“ Правду, силу й волю не принесеш з чужини: їх треба шукати вдома, на своїй землі.

Поет починає з поради: „Як-би ви вчились так як треба, / То й мудрость би була своя“. А «освічені» без власного розуму лізуть «на небо» й повторюють чужі вчення: „І ми — не ми, і я — не я!“ Нема ні пекла, ні раю, ні Бога — є тільки «я» та „куций німець узлуватий“.

Коли поет питає такого мудреця: „Добре, брате! / Що ж ти таке?“ — той відповідає, що хай німець скаже. Так Шевченко висміює людей, які не мають своєї думки й чекають, що чужі вчителі пояснять їм, хто вони є.

„От-так-то ви навчаєтесь / У чужому краю!“ Німець скаже: ви — моголи, і «освічені» охоче підхоплюють: ми — голі онуки Тамерлана. Німець скаже: ви — слов’яни, і вони підхоплюють і це. У тодішній науці справді ходила думка, що слов’яни — монгольського роду.

Вони з усієї сили читають Коллара, Шафарика й Ганку — слов’янських учених і поетів, що обстоювали єднання слов’ян, — пхаються в слов’янофіли, знають усі слов’янські мови, а своєї — «дасть Біг». Колись, мовляв, заговоримо й по-своєму, коли німець покаже, і історію нашу нам він розкаже. Так поет показує, що любов до «слов’янства» без любові до свого — порожня.

Поет радить: „Подивіться лишень добре; / Прочитайте знову / Тую главу“ — історію України, — читайте від слова до слова, не минайте ані титла, ані коми. А тоді спитайте себе: „Чиї сини? яких батьків? / Ким, за що закуті?“

Відповідь гірка: ваші славні «Брути» — „Раби, підніжки, грязь Москви, / Варшавське сміття ваші пани / Ясновельможниї гетьмани!“ Так Шевченко вперше прямо осудив ту частину козацької верхівки, яка служила то Москві, то Варшаві й забувала про свій народ.

Поет питає синів «сердешної» України, чим вони пишаються. Тим, „Що добре ходите в ярмі“, ще краще, ніж батьки? З вас деруть ремінь, а з них колись і лій топили. Тим, що козацьке братство обороняло віру і в походах на турецькі Синоп і Трапезунт «галушки варило»? Наїдалися — а тепер вам це шкодить.

Нині „А на Січи мудрий Німець / Картопельку садить“, а ви ту картоплю купуєте, їсте й славите Запорожжя, не питаючи, чиєю кров’ю напоєна та земля. Вам байдуже, аби город родив.

„Доборолась Україна / До самого краю“: гірше за ляхів її розпинають власні діти, точать із неї праведну кров, „Так як пиво“. Вони хочуть «просвітити» материні очі сучасними вогнями й повести сліпу матір за німцями.

Поет іронічно погоджується: ведіть, показуйте — мати добре заплатить за науку. З ваших очей спаде полуда, і ви побачите живу славу дідів і «лукавих» батьків — таку, якою вона була насправді.

Тут — найвідоміші рядки послання: „Учітеся, брати мої, / Думайте, читайте, / І чужому научайтесь, / Й свого не цурайтесь“. Поет не проти науки й чужої мудрості: він проти того, щоб через неї зрікатися свого. В автографі у збірці «Три літа» перші два рядки інші: «Не дуріте самі себе, / Учітесь, читайте».

Бо хто матір забуває, того Бог карає: чужі цураються, до хати не пускають, свої діти — мов чужі, і немає такому веселого дому на всій землі. Поет ридає, згадуючи «тяжкі діла» дідів, і готовий віддати половину віку, аби їх забути.

„Оттака-то наша слава, / Слава України!...“ — каже поет з гіркотою. І кличе прочитати історію так, щоб неправди не снилися сонним, щоб розкрилися перед очима високі могили і щоб ви розпитали мучеників: „кого, коли / Й за що розпинали?“

Рядок крапок після цього запитання стоїть у празькому «Кобзарі»; в автографі у збірці «Три літа» його немає: там після запитання одразу йде остання частина — благання.

Послання кінчається не прокляттям, а благанням: „Обніміте ж, брати мої, / Найменьшого брата“. Найменший брат — простий, закріпачений люд, ті самі «брати незрячі», з яких пани здирають шкуру. Тоді усміхнеться заплакана мати-Україна. Поет просить братів благословити своїх дітей «твердими руками» й поцілувати «обмитих» «вольними устами».

Тут празький «Кобзар» розходиться з автографом у збірці «Три літа», за яким послання друкують академічні видання: там сама мати «благословить дітей своїх» і «діточок поцілує».

Забудеться давня ганьба, „І оживе добра слава, / Слава України“, і засяє ясне, невечірнє світло. Останні рядки повторюють заклик і звучать як молитва: „Обніміться ж, брати мої, / Молю вас, благаю!“