«Сон» («У всякого своя доля…») Тараса Шевченка: уривки, аналіз, образи

Поема починається роздумом: „У всякого своя доля / І свій шлях широкий.“ Далі — перелік таких «шляхів»: той мурує, той руйнує, той ненаситним оком шукає за краєм світу країни, „Щоб загарбать і з собою / Взять у домовину“. Той у карти обдирає свата, той нишком гострить ніж на брата.

А той, тихий, тверезий і богобоязливий, як кішечка підкрадеться й запустить пазурі в печінки, і не вимолять ні діти, ні жінка. Інший, щедрий, храми мурує й так любить отечество, що „Кров, як воду, точить!...“ Так поет одразу показує світ, де сильні живуть грабунком і лицемірством.

А братія, тобто простий люд, мовчить, витріщивши очі, як ягнята, і примовляє: нехай, може, так і треба. Поет відповідає з гіркою іронією: „Так і треба! бо немає / Господа на небі!“ Мовчазна покора звучить для нього так, ніби на небі й справді нема Бога, що заступився б за людей.

Люди падають у ярмі й чекають якогось раю на цьому світі — даремно. А тим часом усі на світі — „І царята, і старчята — / Адамові діти“: і цар, і жебрак однаково люди, і ніхто не має права гнобити іншого.

Летячи за совою, оповідач на світанку бачить Україну: „Соловейко в темнім гаї / Сонце зустрічає. / Тихесенько вітер віє, / Степи, лани мріють“. Між ярами над ставами зеленіють верби, рясні сади похилилися, тополі стоять, мов сторожі, і розмовляють у полі.

Уся країна повита красою, вмивається ранньою росою, і „нема тому почину, / І краю немає“. Цей пейзаж — справжній рай, яким могла б бути Україна. Тим страшніше звучить те, що поет побачить далі.

Та душа поета сумує й плаче, і він питає її: „Хиба ти не бачиш, / Хиба ти не чуєш людського плачу?“ Він хоче полетіти високо за хмари, де немає ні влади, ні кари, ні сміху, ні плачу.

Бо тут, на землі: „Он глянь: у тім раю, що ти покидаєш, / Латану свитину з каліки здіймають“, разом зі шкурою, щоб було в що взути панських дітей; удову розпинають за подушне, а її єдиного сина забирають у військо. Мальовничий пейзаж і людське горе стоять поруч: рай обертається пеклом кріпацтва.

Під снігами ворушиться пустиня, наче мерці встають на Страшний суд. Але це не мерці, а живі люди: „Ні, то люде, живі люде, / В кайданах забиті“. Вони виносять із нор золото, щоб залити пельку неситому (цим словом поема далі назве й царя). За що їх покарано, знає хіба що Бог, а може, і він не бачить.

Серед них — затаврований злодій, що волочить кайдани, і катований розбійник, який скрегоче зубами й хоче зарізати недобитого товариша. Сибірська каторга постає як справжнє пекло на землі.

А між ними — особливий в’язень: „Царь всесвітний, царь волі, царь / Штемпом увінчаний“. Він у муці й на каторзі не просить, не плаче й не стогне, бо „Раз добром налите серце / В-вік не прохолоне“. Це узагальнений образ засланого борця за волю — передусім декабристів, яких Шевченко шанував, — і водночас натяк на Христа, розіп’ятого між двома розбійниками.

Поет звертається до нього: де твої думи, „рожевиї квіти“? Не ховай їх, розсип, розкидай: „Зійдуть і ростимуть і вийдуть з їх люде“. А тоді питає: „Чи ще митарство, чи вже буде?“ — і сам відповідає: „Буде, буде, бо холодно; / Мороз розум будить“: холод і муки не приспали думки, а розбудили її.

Невидимий оповідач проникає в палац і вигукує: „Так от-де рай!“ Довкола золотом облиті блюдолизи. Виходить сам цар, „Високий, сердитий“, а поруч — цариця, тонка й довгонога, ще й хитає головою. Це гротескні портрети царя Миколи I та його дружини.

„Так оце-то та богиня!“ — дивується оповідач і кепкує з себе, що повірив придворним «віршомазам», які оспівували царицю. Шевченко сміється не тільки з царського подружжя, а й з улесливих поетів, що служили владі.

За панами — ще панство, у сріблі та золоті, „Мов кабани годовані, / Пикаті, пузаті!“ Вони потіють і штовхаються, щоб стати ближче до самих: може, ті вдарять або дадуть дулю, хоч пів-дулі, аби тільки під саму пику.

Усі стали в ряд і мовчать, наче без язиків. Цар щось цвенькає, а цариця — „Мов та чапля між птахами“. Порівняння вельмож і царської пари з тваринами й птахами — прийом народної сатири: так поет знижує «величних» володарів до смішних і жалюгідних.

Біля пам’ятника Петрові I оповідач чує тиху сумну пісню. Вона починається, як народна історична пісня «У Глухові у городі»: „Із города, із Глухова / Полки виступали / З заступами на линію...“ Співає щось невидиме — голос наказного гетьмана, якого послали з козаками до столиці; у ньому впізнають Павла Полуботка. А козацькі полки гнали з заступами „на линію“: з наказу Петра I козаки будували укріплення на кордонах, канали й саму столицю.

Гетьман проклинає царя: той „Болота засипав / Благородними кістками, / Поставив столицю / На їх трупах катованих / І в темній темниці / Мене, вольного гетьмана, / Голодом замучив“. Полуботок, наказний гетьман, справді помер 1724 року у в’язниці Петропавлівської фортеці. Поет поєднує в одній картині будівництво столиці (його почали ще за гетьмана Мазепи) і загибель Полуботка: імперію збудовано на українських кістках.

Гетьман каже, що їх із царем не розсудить і Бог: вони сковані кайданами навіки. Йому тяжко витати над Невою, бо далекої України, може, вже немає, а полетіти й подивитися Бог не пускає.

Може, Москва випалила її, спустила Дніпро в синє море й розкопала високі могили — «нашу славу». Пісня закінчується благанням до Бога: „Зжалься, Боже милий!“ Образ розритих могил, де лежить слава України, є й в інших творах Шевченка — згадай «Розриту могилу».