«Кавказ» Тараса Шевченка: текст поеми, аналіз, художні засоби

Поема починається двовіршем, який повториться ще раз: „За горами гори, хмарами повиті, / Засіяні горем, кровию политі.“ Кавказькі гори „засіяні горем“, бо тут іде війна. Тут же, за давньогрецьким міфом, орел карає прикутого до скелі Прометея — титана, що дав людям вогонь: „Що-день-божий довбе ребра, / Серце розбиває“. Та серце знову оживає і сміється.

З міфу поет робить висновок для поневолених народів: „Не вмірає душа наша, / Не вмірає воля“. Як неситий не виоре поля на дні моря, так не скує він „душі живої / І слова живого“. Неситим Шевченко часто називає ненаситне зло, деспотію. Прометей тут — образ народу, якого можна мучити, але не можна вбити.

Друга частина вступу — розмова з Богом. Спершу поет упокорюється: „Не нам на прю з Тобою стати, / Не нам діла Твої судить“. Людям лишається тільки плакати й місити щоденний хліб кривавим потом і слізьми. І тут же гірке звинувачення: „Кати знущаються над нами, / А правда наша пьяна спить!“

Поет питає, коли ж правда прокинеться і коли Бог дасть утомленим відпочити, — і відповідає вірою: „Встане правда, встане воля, / І Тобі одному / Поклоняться всі язики“. Язики — це народи: колись усі вони будуть вільні. Та частина закінчується тим, що є сьогодні: „А поки-що течуть ріки — / Крівавиї ріки!...“

Двовірш про гори повертається, і тепер поет говорить прямо, що там коїться: „От-там-то Милостиві Ми, / Ненагодовану і голу, / Застукали сердешну волю, / Та й цькуємо...“ „Милостиві Ми“ — це передражнена мова царських маніфестів. Війну показано як полювання, де бідну, голодну волю цькують, наче звіра.

Далі — ціна війни. Полягло чимало „людей муштрованих“, тобто солдатів, а сліз і крові пролито стільки, що ними можна було б напоїти „Всіх Императорів“ і втопити їх разом із дітьми й онуками. Сльози вдів, дівчат, матерів і батьків зливаються в одне: „Не ріки — море розлилось, / Огненнеє море!“

Перша слава — глузлива: „Слава, слава / Хортам, і гончим, і псарям, / І нашим батюшкам царям!“ Хорти й гончі — мисливські собаки, псарі доглядають їх; так поет називає військо, яке цькує горців, і ставить «батюшок царів» у ряд із псарнею.

Друга слава — щира й урочиста: „І вам слава, сині гори, / Кригою окуті; / І вам, лицарі великі, / Богом незабуті!“ Лицарі — горці, які боронять свою волю. Поет кличе їх: „Борітеся — поборете!“ — бо за них Бог, „сила“, „воля / І правда святая“.

З рядка 67 у лапках звучить чужий голос: самовдоволений підданий імперії звертається до горця. Це пародія на мову офіційної пропаганди: її передражнює сам поет. Промовець визнає, що в горця свої чурек і сакля — хліб і хата, ніким не дані й ніким не забрані. А потім хвалиться: „У нас — на те пісьменні ми — / Читаєм Божиї глаголи“, і від найглибшої тюрми до престолу „Усі ми в золоті і голі“.

Ця похвальба сама себе викриває. «Просвітителю» коле очі сакля, яку горець має не з їхніх рук, і він дивується, чому горці не мусять платити навіть „за сонце“. А «у нас» — „Одна Сібір неісходима!“, тюрем і людей не злічити: „Од Молдована аж до Фінна, / На всіх язиках все мовчить: / Бо благоденствує!“ Мовчання цілої імперії влада називає благоденством — ці рядки стали крилатими.

«Просвітитель» хвалиться й вірою: чернець читає Біблію і навчає, „Що царь якийсь-то свині пас / Та дружню жінку взяв до себе, / А друга вбив!“ Так зневажливо переказано історію біблійного царя Давида, який, щоб узяти собі Вірсавію, послав на смерть її чоловіка. Цар-грішник, каже промовець, тепер на небі — ось кого шанують «у нас».

Далі — найгостріший сарказм. «У нас» лічать зорі й сіють гречку, а людей продають і програють у карти, — „Не негрів, а таких / Таки хрещених“. Імперія тоді на словах засуджувала торгівлю невільниками, а своїми кріпаками торгувала. Промовець навіть пишається, що «ми» не перекупники, як інші, бо продаємо людей „по закону!“

Лапки закриваються, і знову говорить поет. Він питає «просвітителів», чи по закону апостола вони люблять брата, і сам відповідає: „Суєслови, лицеміри, / Господом прокляті!“ Вони люблять на братові „Шкуру, а не душу“ і по закону здирають її на подарунки дочці, байстрюкові й жінці.

Потім поет звертається до Христа: „За кого ж Ти розпинався, / Христе, Сине Божий?“ Чи за слово істини — чи для того, щоб «ми» з Нього насміялися? „Воно ж так і сталось!“ Храми, ікони, свічки, дим мирри й безкінечні поклони — „За кражу, за війну, за кров“. Бога просять благословити братовбивство, а потім приносять Йому „З пожару вкрадений покров“. Так поет показує церкву, поставлену на службу цареві.

Останні рядки центральної частини — гірка іронія: поет знову говорить від імені «нас», імперії: „Просвітились, та ще хочем / Других просвітити“ — „Сонце правди показати / Сліпим, бачиш, дітям“, тобто горцям. Але навчити імперія може тільки неволі: мурувати тюрми, кувати кайдани, плести кнути й підставляти під них спини.

І все це за одну ціну: „тілько дайте / Взяти свої гори“, бо поле й море вже взяли. За словами про світло й науку поет показує справжню мету війни — забрати в горців останнє, що в них лишилося.

Тон раптом стає особистим. Поет звертається до загиблого друга: „І тебе загнали, мій друже єдиний, / Мій Якове любий!“ Яків де Бальмен, офіцер і художник-аматор, загинув на Кавказькій війні 1845 року. Найгірше для поета те, що друг пролив кров „Не за Україну, / А за її ката“ і мусив випити „З московської чаши московську отруту“. „Кров добру, не чорну“ — кров доброї людини, змарнована в чужій війні.

Поет просить душу друга літати з козаками над Україною, дивитися на розриті могили в степу, заплакати з козаками — і виглядати з неволі самого поета.

Наостанок поет обіцяє сіяти свої думи й „люте горе“, щоб вони росли й говорили з вітром. Вітер з України понесе їх із росою до друга, і той привітає їх братньою сльозою, тихо прочитає — і згадає „І могили, степи, гори, / І мене“. Поема, що почалася горами Кавказу, закінчується рідними степами й могилами: думи поета з’єднують загиблого друга з Україною.