«Чорна рада» Пантелеймона Куліша: короткий зміст, аналіз, герої

Весною 1663 року двоє вершників під’їжджають до Києва Білгородським шляхом: молодий збройний козак і старий у попівській рясі, але з шаблею під нею, пістолями за поясом і шрамами на обличчі. Не доїжджаючи до міста, вони звертають гаєм на хутір Хмарище — до багатого й веселого пана Череваня, що розбагатів за десятилітню війну Хмельницького з ляхами й осів біля Києва. Хутір оточений гаями й річкою, до воріт веде гребля, над ворітьми — рублена башта з віконцем: у ті часи і вдень, і вночі чекали лихого гостя.

На стукіт озивається старий ключник Василь Невольник, що довго мучився в турецькій неволі. Бурчучи сам до себе, що люди тепер не ті, він упізнає паволоцького Шрама, цілує йому коліно, а молодого козака, Шрамового сина Петра, вітає словами „Орел, а не козак!“. Черевань, каже він, пасічникує і мало куди виходить, а в хуторі якраз гостює ще хтось.

Далі оповідач розповідає, хто такий Шрам. Він син паволоцького попа на прізвище Чепурний, учився в Київській братській школі й уже був висвячений, але пристав до повстання Остряниці, десять років прожив на Низу, узяв за жінку бранку-туркеню, а з Хмельницьким бився так завзято, що від шрамів козаки й прозвали його Шрамом. Двоє його синів полягли під Смоленськом, лишився тільки Петро. Після Хмельницького Шрам склав полковництво й служив Богові, та чвари за Виговського, Юрася Хмельниченка й Тетері не давали йому спокою, і в церкві він застерігав: „Блюдітеся, да не порабощені будете; стережітеся, щоб не дано вас ізнов ляхам на поталу!“

Коли паволоцька рада знову обрала його полковником, Тетеря мусив прислати йому універсал, але відтоді обидва нишком стежать один за одним. Тепер Шрам, пустивши чутку, що нездужає, передав пірнач осавулові Гулакові й таємно виїхав із сином з Паволочі. Куди і з якою думкою — читач дізнається незабаром.

У пасіці Черевань сидить під липою зі сліпим кобзарем, якого всі звуть божим чоловіком: той ходить без поводиря, у латаній свиті й босий, а гроші, які йому дають, віддає на викуп невольників, тому козаки шанують його, як батька. Кобзар співає думу про смерть Хмельницького, а Черевань лише похитується й сміється — така вже вдача. Побачивши Шрама, він кидається його обіймати: „Бгатіку! […] чи це ти сам, чи це твоя душа прилетіла послухати божого чоловіка?“ — Черевань трохи гаркавить. Василь Невольник розповідає, як три роки мучився на турецькій галері і як кобзар виспівав для його викупу сто червоних, що їх дав Черевань; відтоді Василь служить у Хмарищі.

Шрам розпитує, що діється за Дніпром. Ладу між козаками немає, каже кобзар. Якима Сомка, що розумом і славою вищий за всіх, обрали гетьманом у Козельці, але ніженський полковник Васюта, старий, а все хоче булави, не слухає його; Васюту підтримують московські бояри, він підкупив єпископа Мефодія, до Москви пішов лист, і тепер кажуть, що козелецька рада неправильна і треба скликати велику раду разом із Запорожжям. А запорожці звуть гетьманом Брюховецького.

Це Іванець, колишній чура старого Хмельницького, який його любив. Сомко, дядько молодого Юрася, на раді назвав Іванця старим псом, а коли того вночі спіймали з ножем біля Сомкового ліжка, Сомко замість страти звелів провезти його верхи на свині по всьому Гадячу. Потім Іванець став хорунжим, вибрав срібло з гетьманських льохів, утік на Запорожжя, засипав братчиків грішми — і його обрали кошовим: тепер він Іван Мартинович Брюховецький.

Шрам не витримує й відкриває правду: він їде не на прощу до Києва, а до Сомка в Переяслав, бо „Україну розідрали надвоє“ — одну частину через Тетерю візьмуть ляхи, друга сама повернеться бозна на що. Він хоче підняти Сомкові полки на Тетерю й зібрати всю Україну під одну булаву. Кликати кобзаря з собою марно: той не встряє в чвари й докоряє старшині за пиху на польський кшталт. Черевань веде гостей у хату на вареники.

У пекарні Петро вже розмовляє з Череванихою та її донькою Лесею. Черевань показує гостям світлицю, де на полицях стоять срібні, золоті й кришталеві кубки, а на стінах висить зброя, здобута козаками в польських замках. Петрові ж найкраще біля Лесі, яка теж не зводить із нього очей. Черевань хвалить Петра: той під кулями переплив Случ, пробрався в польський табір і приніс гетьманові ворожу корогву. Кобзар, поклавши Петрові на голову руку, віщує, що ні шабля, ні куля його не візьме і вмре він своєю смертю.

За чаркою зі срібного жбана, якого Черевань зве Божком, Шрам загадує загадку про короля й кралю: король — це тіло, що тішиться, коли чоловік п’є, а краля — душа, яка тоді гине. Череваниха, ще свіжа й гарна пані, згадує свого брата Гвинтовку з-під Ніжина, якого прозвали князем, бо він узяв за жінку волинську княгиню-польку. Коли до світлиці входить Леся, Шрам просто сватає її за Петра. Черевань радо подає руку, та Леся помічає, що в хаті немає матері, а Череваниха, повернувшись, медовим голосом відкладає справу: спершу, як прадіди, треба всією родиною поїхати на прощу. Леся одразу холодніє до Петра, і він розуміє, що мати має на думці іншого зятя.

Уранці всі вирушають до Києва: жінки в ридвані, чоловіки верхи. Петро прямо питає Череваниху, кого вона хоче за зятя. Та розповідає свій давній сон: на могилі сяє панна, за неї б’ються лицарі з усього світу, а забирає її молодий гетьман. Ворожка витлумачила: донька буде красою на весь світ, а зять — славою. Сон справдився: у Києві молодий гетьман, у якого „замість очей — зорі, на лобу — сонце, на потилиці — місяць“, подарував дівчинці найдорожчий дарунок і просив не віддавати її ні за кого, поки вона виросте. Перед подорожніми засяяв Київ, а Петро, приголомшений почутим, нічого навколо не бачить.

Оповідач звертається до Києва, як до старого діда, згадує його славу й лихоліття: не минуло й дванадцяти років, відколи в Берестецький рік Радзивил із литвинами спалив і пограбував місто, і сліди пожежі видно скрізь. Київ тоді тулиться здебільшого на Подолі, вулиці вузькі й покручені.

Дорогу прочанам перегороджують вози: міщанин Тарас Сурмач, колись Шрамів сурмач, на радощах, що народився син, частує всіх перехожих. Шрам відмовляється пити, бо спершу треба вклонитися церквам, і хтось кидає: „Сказано — кармазини“. Міщани спалахують: козаки забрали собі шаблі й волю, а міщан, з якими разом били ляхів, повернули в поспільство. Шрам у гніві дорікає їм, що вони віддали Київ Радзивилові без бою, і стверджує станову вищість козацтва: „Усякому своє: козакам шабля, вам безмін та терези, а поспільству плуг та борона.“ Один товстий міщанин погрожує: „Справимо ми вам «чорну раду»; тоді побачимо, хто яке матиме право.“ — тут уперше звучить назва роману. Шрам помічає біля хати запорожця й розуміє, що вітер віє з Низу. Його докір, що кияни так шанують давнього соратника Хмельницького, вгамовує Сурмача, а Черевань, якого міщани люблять за простоту, остаточно гасить сварку.

Дорогою Черевань утішає Шрама: що їм до України, коли самим добре? Шрам у гніві кидає: „Ти Барабаш, а не Черевань!“ — нагадуючи Барабаша, який, за піснею, радив Хмельницькому краще мирно жити з ляхами, ніж іти на війну. Черевань блідне від такої образи й перед Братством Сагайдачного присягається їхати зі Шрамом за Дніпро з жінкою, дочкою і Василем Невольником.

У Братському монастирі на Подолі тоді ще стоїть дерев’яна церква гетьмана Сагайдачного, а чернець-маляр розписав огорожу картинами з Біблії та козацькими лицарями — Ничаєм, Морозенком, Байдою, Самійлом Кішкою. Раптом чути музики: запорожці «прощаються з світом». Старий запорожець, що вже не може воювати, набиває черес дукатами, з товариством гуляє в Києві, розливає дьоготь на базарі, б’є горщики, розкидає рибу, а тоді з музиками доходить до Межигірського Спаса, стукає у ворота і, віддавши гроші на церкву, надягає волосяну сорочку. Бурсаки біжать за запорожцями й плачуть, а оповідач пояснює, чому ті так припадають людям до душі: „Запорожжя споконвіку було серцем українським, що на Запорожжі воля ніколи не вмирала, давні звичаї ніколи не забувались“.

Черевань у захваті, а Шрам каже, що тепер на Запорожжя йдуть тільки гольтяпаки, злодії та ледарі. Позаду озивається запорожець у кармазині: „і оце б то наче і правда, а воно зовсім брехня“. Двоє запорожців — здоровенний вусатий козарлюга й молодий високий козак, у якому „щось азіятське“, — поглядають на Лесю, „як вовки на ягницю“.

Коли прочани їдуть через ліс на Печерську гору, ридван відстає, і ці двоє гасають навколо нього між деревами, перегукуючись про красуню; старший уголос радить побратимові вхопити «дівойку» й махнути з нею до Чорної Гори. Так з’являються Кирило Тур і його побратим Богдан Чорногор. Василь Невольник заспокоює жінок, що братчики тільки жартують, а наздогнавши своїх, ті полегшено зітхають: запорожці зникають, наче сон.

У Печерському монастирі, ще бідному після Батиєвого лихоліття, Шрам читає епітафії над гробами лицарів і вішає на ікону Богоматері золотий обушок, здобутий колись на війні. Із печер виходить пишний гетьман Яким Сомко — високий, кучерявий, „уроди, возраста і красоти зіло дивної“, як пише літопис. Він обіймає Шрама, як батька, Череваниху зве ненею, а Лесю — своєю нареченою. Петро нарешті розуміє, хто снився Череванисі: гетьман давно домовився з нею за доньку, а Черевань нічого не знав.

На козацькому подвір’ї біля монастиря Шрам гірко плаче — не за своїм горем, а за Україною, розідраною надвоє. Сомко запевняє, що від Самари до Глухова старшина визнає його гетьманом, Васюта — старий дурень, а „Іванець гетьманує тільки над п’яницями“. Чутки про чорну раду він зве химерою: нехай лише приїдуть до Переяслава царські бояри, і він придушить запорожців. Гетьман навіть радий, що міщани й посполиті обстоюють свої права, бо козаки розледачіли: „нехай у мене всяке, нехай і міщанин, і посполитий, і козак стоїть за своє право; тоді буде на Україні правда і сила.“ Він мріє, щоб обидва береги Дніпра схилилися під одну булаву, і збирається, прийнявши бояр, іти на Тетерю.

Тоді Сомко оголошує, що бере за жінку Череванову доньку Олександру — Лесю. Черевань згадує про вчорашні пів заручин, але Шрам сам відступає: „лучче я свого сина оддам у ченці, ніж би став тобі з їм на дорозі!“ Батьки благословляють молодих, а Петро стоїть біля вікна, білий як крейда.

Під вікном лунає «Пугу! пугу!» — це Кирило Тур, «юродивий», як зве його Сомко, запорожець, що не раз рятував гетьмана. Шрам згадує, як колись жменька запорожців визволила його від сотні ляхів і добула йому коня. Тур, увійшовши з насмішкуватим «Овва!», доводить, що отаманом тих запорожців був він сам, і Шрам обіймає давнього рятівника.

За обідом Кирило Тур розповідає, що побратався в Братстві з Богданом Чорногором і зібрався з ним до Чорної Гори, та сатана підсунув йому спокусу — красуню, і дивиться на Лесю. Сомко сміється: це ж його молода. Тур розповідає про чорногорських «отмичарів», що викрадають наречених, і заявляє, що підхопить цю кралю на сідло й махне до Чорної Гори. Він так дивиться на Лесю, що та плаче з переляку, і мати виводить її з-за столу; козакам же байдуже — тоді, зауважує оповідач, козак мало зважав на жіноче серце. Сомко пояснює Шрамові, що в Тура на душі лежить щось тяжке: він удає гульвісу, а сам бачив, як той уночі молився, обливаючись сльозами.

Гетьман відкриває, навіщо приїхав до Києва: вінчатися він хоче лише тоді, коли відіжене ляхів до Случі, а тепер треба запастися хлібом і порохом і порадитися з архімандритом Ґізелем про Гадяцькі пункти. Він мріє, що коли вдасться „зложити докупи обидва береги Дніпрові“, Україна матиме правні суди, школи, академії й друкарні. Леся тим часом лежить хвора від страху, а ввечері, чуючи за стіною бенкет, ображається на нареченого: гетьман думає тільки про військові справи, а її мов і немає на світі. Петро до вечора блукає з рушницею в гаю.

За вечерею Тур повертається й каже, що вже виписався з коша, тож він вільний козак, як колись його батько: той одружився під Ніжином, але за кілька років засумував, посадив малого сина на сідло й повернувся на Запорожжя. Шрам застерігає гетьмана: „Не вір, бо то звір“, а Сомко згадує, як Тур не раз визволяв його з біди і навіть шапку талярів витрусив на порозі. Шрам і Черевань обіймають запорожця, а той на прощання жартує, що вкраде в гетьмана молоду, і, виходячи, примовляє: „Двері одмикайтесь, а люди не прокидайтесь!“

Уночі не спить лише Петро: він таїть своє кохання, бо козаки сміються з любощів, а матері чи сестри, якій можна звіритися, у нього немає. У гаю він чує, як Кирило Тур і Чорногор їдуть по «дівойку»: Тур похваляється, що заворожив усі двері, бо він характерник. Петро спершу кидається будити козаків, потім спиняється: хай гетьман сам стереже свою молоду. Та невдовзі назад мчать коні: Тур тримає перед собою на сідлі напівпритомну Лесю, яку приспало зілля шептухи. Почувши її крик, Петро бігом повертається на подвір’я, хапає шаблю й охляп женеться навздогін, а Василь Невольник здіймає тривогу.

Над проваллям, де шумить потік, Тур розбирає місточок, щоб Шраменко довів, що справді хоче битися, і не дозволяє побратимові тікати, бо „в нас над усе — честь і слава, військова справа, щоб і сама себе на сміх не давала, і ворога під ноги топтала“. Петрів кінь двічі зупиняється над урвищем; тоді Петро розганяється й перестрибує сам, а коли берег під ним обвалюється, Тур хапає його за руку.

Вражений Петро вже не хоче битися й просить віддати дівчину без бою, але Тур відмовляє: краще хай кобзар співає про них пісню. Шаблі рівних силою бійців ламаються одночасно; тоді вони хапаються за ліві руки й б’ються однаковими турецькими ножами. Чорногор гукає, що наближається погоня, — попереду мчить Сомко, за ним Шрам, — і в ту мить обидва суперники, поранивши один одного в груди, падають, як снопи.

Леся, забувши дівочий сором, кидається до пораненого Петра, затуляє рану хусткою й кличе його серденьком. Сомко ж рятує не Петра, а Кирила Тура і на Шрамів докір відповідає: „Молода, батьку, знайшлась би й друга, а Кирила Тура другого не буде.“ Почувши це, Леся навіки відвертається серцем від Сомка. Шрам везе сина на своїй рясі, прив’язаній між двома кіньми, а Тура забирають двоє запорожців: „Ще зроду братчик братчика у чужих руках не кидав.“

Череваниха бере Петра до Хмарища, і Леся сама його доглядає. Петро одужує, щасливий уже тим, що вона його любить; Леся ж розуміє, що „Сомко козак не до любощів“, але мусить коритися долі, бо заручена, і вони мовчки сумують удвох.

Коли Петро стає на ноги, домовляються так: Черевань із жінкою й дочкою поїде під Ніжин до шуряка Гвинтовки, полкового осавула, Шрам із сином — до Сомка в Переяслав, а після прийому царських воєвод справлять гетьманське весілля і на ньому схилять старшину до походу на Тетерю. Та за Броварським бором переяславський сотник Іван Юско привозить лиху звістку: зіньківський, миргородський і полтавський полковники вклонилися Іванцеві, а князь Ромодановський побратався з ним, зве його «гетьманушкою запорозьким» і віддав йому Україну по Ромен. Сомко гірко вигукує, що честь на Україні пропала: „гетьмануй над нами хто хоч — чи рицар, чи свинопас — аби ми полковникували.“ Шрам радить гетьманові писати до полковників, а сам їде до Ніжина відкрити Васюті очі.

Дорогою все закипає: п’яні косарі кидаються на ридван із криком «Кармазини!», коваль радить лагодити батьківські списи, а на сільській раді діди згадують, як після вигнання ляхів старшина й багаті козаки позаймали землі, а бідніших записали в поспільство. Шрам розуміє, що Іванець роздмухує старе вогнище для власної вигоди.

Біля Гвинтовчиного хутора Шрам бачить, як сивий коваль Остап ганяється з макогоном за молодою жінкою, що співає про запорожців. Ковалиха каже, що пан осавул бенкетує з запорожцями, бо вони тепер „перші люди у світі“. Там же Шрам зустрічає божого чоловіка: прощальники залишили йому на догляд хворого курінного — того самого, що бився з Петром. Васюта, каже кобзар, поїхав на раду до Батурина.

Матвій Гвинтовка живе по-панськи: будинок під високою ґонтовою покрівлею, у дворі стовп із залізними, мідними й срібними кільцями для коней гостей різного стану, хорти на мотузках. Його дружина — бліда й сумна польська княгиня. Побачивши Череванів ридван, вона непритомніє: Черевань пояснює, що козаки взяли його під Зборовом, коли князя погнали татари до Криму, а княжа затоптали кіньми. Коли Гвинтовка велить слугам гнати батогами з двора ніженських міщан, Шрам кидає, що такі звичаї годилися б звірові Єремі, тобто Вишневецькому; Гвинтовка вихоплює шаблю й присягається, що готовий битися за Україну хоч один проти десятьох, а Шрам його вгамовує. Потім Гвинтовка принижує дружину при гостях: велить їй прислуговувати козакам, першою пити налите, щоб показати, що не отруїть, хреститися по-нашому.

Виявляється, Гвинтовка відібрав у ніженських міщан дві пари волів за віз хмизу, нарубаного в лісі, який він уважає своєю займанщиною. Увечері у вікно гукає «Пугу!» — це січовий дід Пугач, і Гвинтовка, що щойно відрікався від запорожців, зустрічає його, мов найдорожчого гостя. Пугач до столу не сідає: він заступається за міщан, і Гвинтовка мусить повернути волів. Ідучи, Пугач погрожує: „Гарний город і Ніжень для чорної ради.“ За вечерею розлючений Гвинтовка штовхає княгиню, коли та розливає вишнівку. Шрам уранці їде до Батурина, а Петро як недужий залишається на хуторі.

Петро уникає Лесі й блукає лісом. Він вирішив не тікати з нею в степи, бо не хоче завдати батькові горя й заплямувати своє ім’я, а після батькової смерті піти на Запорожжя й покласти голову за віру. На галявині він зустрічає Кирила Тура, якого веде під руку сестра Настуся, і обидва радіють, мов брати: козакові нічого не важить сьогодні рубатися з кимось, а завтра гуляти по-братерськи. Тур розповідає, що запорожці заклали кіш у Романовського Куті над Остром, що туди має приїхати Іван Мартинович, а під Ніжин, як сарана, збирається чорний люд. Про Лесю він тепер і чути не хоче: усіх дівчат віддав би за люльку тютюну.

У хаті стара мати пригощає гостя млинцями й плаче, що Січ забрала в неї чоловіка, а тепер забере сина. Аж під вікном — «Пугу! пугу!»: батько Пугач приїхав забрати Тура до коша на суд за те, що осоромив товариство. Мати й сестра падають Пугачеві до ніг, а Тур жартує, щоб їх заспокоїти, і, сідлаючи коня, співає сумних пісень. На питання сестри, коли його чекати, він відповідає: „Тоді я прибуду до вас у гості, Як виросте трава на помості.“ Стара Туриха благає Петра піти до Романовського Кута й дізнатися, що з її сином зроблять.

У Романовського Куті над Остром табір схожий на ярмарок: тисячі обідраних гольтяпак із сокирами й косами, бочки пива й меду, які постачили ніженські міщани, бо Брюховецький обіцяв, що не буде над ними ні козака, ні старшини. Кобзарі співають, а люди величають Брюховецького другим Хмельницьким. Петро вперше бачить його: чоловік середнього росту й віку в старенькій свиті й протоптаних чоботях, тільки шабля горить золотом; очі ж бігають, ніби чигають на людину. Тоненьким голоском Іванець бідкається: „Чим же мені прохарчити вас, чим вас зодягти? Бачте, я й сам увесь оббивсь, як крем’ях!“ — і запевняє, що все роздав своїм «діткам», а в Січі всі рівні. Петро розуміє, яку яму копає цей „чарівник-чорнокнижник“ городовій старшині.

Б’ють у бубни: судять Кирила Тура. Брюховецький удає смирення й лишає суд січовим дідам, а ті вирішують: до стовпа й киями. Кожен братчик може випити біля стовпа ковш горілки й ударити винного раз; Богдан Чорногор усіляко відмовляє товаришів, але батько Пугач, а за ним ще четверо дідів б’ють так, що хрумтять кістки. Тур не стогне й жартує про січову лазню, а через Петра передає матері пісню про те, що „над сином, над Кирилом, чорний ворон кряче“, і заповідає свій скарб матері й сестрі, Київському братству та чорногорцям.

В обід Тура відв’язують, і Пугач сам прикладає йому до спини листя. Тур саджає Петра за курінний стіл як гостя, а Пугач похваляється, що запорожці вже зустріли царських бояр не з порожніми руками й заведуть лад, де не буде ні пана, ні мужика. Дорогою Тур кличе Петра в запорожці й натякає на Сомкову долю: „Молодої йому зовсім не треба: інше готується йому весілля!“ Удома він випиває цілу боклагу горілки й падає без пам’яті.

Шрам поспішає до Батурина. Під Ніжином він натрапляє на «Божий суд»: син ніженського війта посватався до доньки шляхтича Домонтовича, той назвав сватів хамами, і тепер брат дівчини й війтенко мають битися на смерть. Шрам проклинає їх за кров перед самою бурею і їде далі. У Борзні сотник Білозерець розповідає, що Васюта, вимагаючи присяги собі, мало не загинув від старшини, коли із Зінькова прийшла звістка, що запорожці його обманюють; а від Сомка надійшов лист з Ічні: забути чвари й не віддати булави свинопасові Іванцеві. Васюта скорився, і вся старшина присягнула Сомкові в Ічні.

Біля Ніжина Шрам зустрічає Сомка разом із Васютою Золотаренком. Гетьман спокійний: полки під Ніжин повів його генеральний писар Вуяхевич. Шрам не довіряє Вуяхевичеві, а Сомко журиться іншим: „Не те мені шкода, що три полки одпало, а те, що честь, правда поламана.“ У Ніжині назустріч їм несуть убитого війтенка, і за труною йде майже все місто — міщани й рядові козаки, жодного старшини.

У Сомковому таборі безлад: Вуяхевич, удаючи, що вгамовує козаків, лає їх мужвою, грозить повернути в земляну роботу, а Брюховецького зве запорозьким гетьманом. Сомко вириває в нього бунчук: „Хіба в тебе й опріч мене єсть гетьман?“ — і віддає його Шрамові. Шрам цілу ніч обходить табір, ставить варту й заспокоює козаків, та Вуяхевич, таємний поплічник Брюховецького, сіє за ним у козацьких душах гіркі слова.

У Гвинтовки неспокійно: Черевань бачить, що шуряк став іншим, а той натякає, що з гетьманським сватанням поспішили і що Іван Мартинович у царя в пошані. Сотник Гордій Костомара кличе Гвинтовку вгамувати козаків у Ніжині, але осавул відмовляється: „Моя хата скраю, я нічого не знаю.“ Уранці Гвинтовка велить гостям убиратися на раду, а княгиня присилає їм блакитні стрічки до коміра; Черевань дивується, бо козак звик носити червону.

Поле під Ніжином укрите людом, найбільше селянами. Посередині — царський намет із московським військом, праворуч — Брюховецький зі своїми, без зброї, як домовилися в князя Ґаґіна, ліворуч — збройне Сомкове військо. У колі ради Петро помічає, що майже вся старшина в блакитних стрічках, і розуміє: щось недобре змовлено. Брюховецький стоїть у блакитному жупані, гордий, уже не той, що в Романовського Куті. Сомко входить у панцирі з Богдановою золотою булавою і на крик, щоб поклав булаву, відповідає: „Не положу! Нехай скажуть мені мої підручники“.

Щойно князь Ґаґін починає читати царську грамоту, задні ряди заводять «Брюховецького волимо!» і «Сомка гетьманом!», і починається бійка киями, шаблями й ножами. Запорожці саджають Іванця на стіл, ламають Сомків бунчук і відбирають булаву. Череваня, що вигукує гетьманом свого «зятя», ледь не вбивають — рятує Василь Невольник, який упізнав запорозького ватажка. А Гвинтовка зі срібним пірначем, обв’язаним блакитною стрічкою, кличе козаків за собою, і за ним, „як за маткою бджоли“, іде ніженський полк.

Сомко хоче вдарити на Іванців табір, але полки один за одним схиляють корогви перед Брюховецьким і грабують вози своїх старшин. У царському наметі гетьман вимагає від князя стрільців, та Брюховецький велить кинути його до в’язниці: „Єсть правда, пане Сомко, і вона тебе покарала за твою гордість!“ Вірна старшина готова битися, але Сомко кидає шаблю: „Що вам битись за мою голову, коли погибає Україна?“ Сомка, Васюту та їхню старшину беруть під варту, Вуяхевич пише до Москви, що вони бунтують проти царя, а підкуплений князь веде нового гетьмана до присяги в ніженський собор.

Коли Брюховецького проголошено гетьманом, чернь тріумфує: „Нема тепер ні пана, ні мужика, нема ні вбогих, ні багатих!“ — і кидається грабувати місто й Сомків табір. Та в місто її не пускає московська сторожа, у таборі господарюють самі козаки, а запорожці виганяють селян із панських дворів киями: „Ось ми вас […] порівняємо батогами!“ Ошукані люди розходяться додому, соромлячись, що довіку їх дражнитимуть чорною радою. Шляхту й старшину, що роз’їжджаються з Ніжина, запорожці наздоганяють і грабують, а дочок силоміць забирають за жінок; Череваня рятує тільки блакитна стрічка.

Тарас Сурмач, повертаючись до Києва, жаліється, що запорожці обібрали й міщан: розхапали срібні кубки в бурмістра Колодія, розграбували крамниці, а гетьман лише сміється, що тепер усе спільне. Він же попереджає, що Брюховецький уже сватає Лесю за свого писаря. Тут проїжджає Кирило Тур із загоном і кричить, що Череванівна буде його.

Петро кидається навздогін, але батько зупиняє його: „заклювала ворона нашого сокола!“ Прощаючись, Черевань питає, чи не зватиме його Шрам більше Барабашем, і чує: „Барабашів тепер повна Україна.“ Шрам і Петро їдуть Козелецьким шляхом, а Черевань повертається до Гвинтовчиного хутора.

Брюховецький бенкетує в Ніжині з князем Ґаґіном і думними дяками, яких, як пише оповідач, підкупило золото. Двоє січових дідів приводять братчика Олексу Сенчила, спійманого в ковалихи, і вимагають забити його киями. Та гетьман скликає раду й першим бере слово: серед жонатого люду запорожцеві не встерегтися гріха, тож бити за це не годиться. Запорожці гудуть «Святу правду!», а батько Пугач кидає йому: „Коли взявсь брехати по-собачи, то й пропадеш як собака!“

Діди нагадують, що в Січі їх застерігали: Іванець «підвезе москаля», а він відповідає, що на Січі треба бурлакувати, а в містах — женитися та господарювати. Пугач кличе за собою всіх, хто не хоче скаляти козацької слави, — але ніхто не рушає. Тоді п’ятеро дідів, плюнувши кожен на свій слід і проклявши гетьмана, їдуть на Низ.

Позбувшись і селян, і міщан, і, як сам каже, старих дундуків, Брюховецький, удаючи п’яного, натякає козакові Петрові Сердюку, що добре було б, якби Сомкові миш голову одкусила, і пропонує золотий перстень. Сердюк відмовляється: такого запорожці ще не робили. Лишившись сам, Іванець вагається, згадує Богдана, боїться, що в Москві зроблять не по його, але переконує себе: „Два коти в одному мішку не помиряться…“

До Брюховецького приходить горбатий «швець із Запорожжя», що знає його сон, і зголошується бути Сомковим катом. Скинувши каптур, він виявляється Кирилом Туром. Гетьман дає йому перстень, який колись Хмельницький зняв у сонного Барабаша, — з ним пропускають усюди. Через три двері й три сторожі Тур проходить до Сомка: той прикутий ланцюгом до стіни, у старій сірячині й сорочці, вишитій Лесею. Тур, змінивши голос, погрожує ножем, і Сомко, перехрестившись, готовий до смерті.

Тоді запорожець відкривається: він хоче помінятися з гетьманом одежею, щоб Сомко в його каптурі й з перснем вийшов на волю, де під Бугаєвим Дубом чекають Шрам із сином і де всі вже розкусили Іванця. Сомко відмовляється: він не хоче знову проливати християнську кров за гетьманство. Тур заперечує: „Не на те, щоб Сомко гетьманував; а на те, щоб правда узяла верх над кривдою!“ Але гетьман непохитний — він не лишить замість себе на смерть іншого: „Чужою смертю я волі купувати не хочу.“

Тур удає, ніби хотів тільки довести старому Шрамові, що й запорожець не зовсім ледащо, та Сомко бачить його щирість: „правда не в одного мене живе в серці, і не загине вона на Україні!“ Вони прощаються й плачуть. Під Бугаєвим Дубом Тур розповідає Шрамові про Сомкову відмову і їде до Гвинтовчиного хутора, щоб ще раз украсти Череванівну. Петро, вирушаючи з батьком „на смерть у Паволоч“, просить переказати Лесі, що не забуде її й на тім світі.

Оповідач лише коротко каже, що сталося далі. Щоб урятувати Паволоч, яку обложив Тетеря, Шрам сам прийшов до гетьмана й узяв усю провину на себе, і Тетеря звелів стяти йому голову серед військового обозу. Тієї ж осені, на святого Симеона, у Борзні стято голову й Сомкові з Васютою. Брюховецький, хоч і домігся свого, згодом „пропав під киями собачою смертю“ з волі гетьмана Дорошенка. Та слава Шрама й Сомка не вмерла: „Буде їх слава славна поміж земляками, поміж літописами, поміж усіма розумними головами.“

Поховавши батька, Петро приїздить до Хмарища. Череваниха тепер обіймає його, як рідного сина, а Черевань нічого не може вимовити, крім «бгатіку!». Від Череванихи Петро дізнається, що Гвинтовка вже сватав Лесю за Вуяхевича, але Кирило Тур із перснем приїхав нібито з гетьманським наказом везти Череванів до Гадяча — і привіз їх додому, до Хмарища. Сам запорожець, посміявшись, що не такий він дурень, як Шраменко, поїхав зі своїм побратимом до Чорної Гори.

Божий чоловік на Петрову скаргу, що в світі панує ледащо, відповідає: „Слави треба мирові, а не тому, хто славен.“ Петро залишається в Череваня, як у рідній родині, а наступної весни, ще до того, як відцвіли в саду вишні, бере шлюб із Лесею.