«Мартин Боруля» Івана Карпенка-Карого: короткий зміст, аналіз, герої

Кімната в Мартиновій хаті. Повірений Трандалев читає Борулі рішення дворянського депутатського зібрання: Мартина з сином Степаном зарахувати до дворянського роду й послати справу на затвердження в сенат. Мартин тріумфує: „О!… Виходить: я — не бидло і син мій — не теля!…“ Він судиться з паном Красовським, який обізвав його бидлом, а Степана телям; суд визнав образу «обоюдною», бо Мартин у відповідь назвав Красовського свинею й безштаньком. Тепер Мартин хоче апеляції: „Я грошей не пожалію, аби мені Красовського в острог посадить.“ Трандалев просить сто карбованців, Мартин дає сто двадцять.

Сам на сам Трандалев хвалиться: ким він тільки не був — писарем, прикажчиком, фотографом, у якого портрети виходили «без очей», — аж поки не став повіреним. Тепер він веде і справу Борулі проти Красовського, і справу Красовського проти Борулі. Мартин тим часом мріє видати дочку за «благородного» чоловіка; Степан, канцелярист земського суду, розповідає про Націєвського — губернського секретаря й регистратора, і батько велить кликати його в гості. Коли Марися каже «тату» й «мати кличуть», Мартин забороняє їй ці «мужицькі» слова: треба казати «папінька» й «мамінька».

Тим часом Марися та її коханий Микола, син Мартинового приятеля Гервасія Гуляницького, домовляються: Микола сьогодні ж попросить батька поговорити з Мартином, а після проводів вони поберуться. Микола розмовляє зі Степаном, з яким разом учився в отця Ксенофонта; той вихваляється міським життям, більярдом і «трехпробною», а Мартин дорікає синові: не дружи з «нерівнею», бо Микола — мужик, а ти «на такій линії».

Мартин вирішує негайно завести «дворянські порядки»: наймит Омелько мусить узутися в чоботи, звати Степана паничем, а хазяїна паном. Омелько відповідає з простодушною іронією: „Звелите, то й юнкером вас зватиму.“ Позаочі ж бурчить: „Поки був чоловіком, і не вередував, а паном зробили — чорт тепер на нього й потрапе.“ Степана виряджають у місто трійкою з дзвоником, і батько напучує: „трись, трись меж людьми — і з тебе будуть люде!“

Гервасій Гуляницький разом із Матвієм Дульським, хрещеним батьком Миколи, приходить сватати Марисю. Мартин відмовляє: „Дочка моя дворянка, а твій син… ні дворянин, ні чиновник… так не приходиться дворянці йти за простого хлібороба.“ Гервасій дорікає другові, що того «вкусила шляхетська муха», і застерігає: Красовський, учений лікар і державець, з’їсть його. Мартин відповідає: „Подавиться, пане Гервасію, подавиться — я глевкий!“

Суперечка розгоряється. Мартин вихваляється гербом «Тшівдарь», хоч сам не знає, що означає це слово: „Герб — то єсть знак шляхетського достоїнства!“ Гервасій кепкує, що всі вони шляхтичі «щабльові», «голопуза шляхта», і признається, що й сам мав чимало паперів, але переконався: „нам дворянство так личить, як корові сідло“. Дульський примирливо додає: „Цо там по тітулі — кеди німа ніц в шкатулі!…“ Гервасій іде ображений, а Мартин подумки обзиває його хлопом і підніжком Красовського.

Палажка радіє Гервасієвому сватанню: Микола — добрий і хазяйський парубок, «такий, як і ми». Мартин сварить жінку, шкодує, що замолоду погнався за чорними бровами й одружився з «простою мужичкою», а потім посилає її до сусідки Сидоровички вчитися варити кофій і дізнатися, „чи до борщу, чи на ніч“ його подають.

Удар за ударом: наймит Трохим каже, що економ Красовського забрав у череді дві пари Мартинових волів і дві корови: на Борулю накинули чинш, і худоби не віддадуть, доки він не заплатить. Повертається босий Омелько й довго, по-комічному докладно розповідає, як напився в місті з судейськими, а в нього вкрали коней, чоботи й кобеняк. Мартин лає його й велить відслужити за коней шість років. Аж ось приїздить писар станового, і Мартин, певний, що той привіз затвердження в дворянстві, велить варити вареники, пекти курчат і різати порося.

Мартин цілу ніч не спав: писар привіз не затвердження, а наказ негайно вивести його з маєтку Красовського. Він клянеться й собі сипнути грошима, «де треба», щоб посадити ворога в острог, а то й на каторгу, мріє про собак, полювання й карти, як у справжніх панів, і посилає Омелька на горб виглядати жениха.

Марися несе прати шмаття, але батько не пускає: дворянській дочці соромно самій прати; хай сидить без діла, тричі на день миє руки й вишиває в п’яльцях, на яких її ще має навчити Сидоровичка. Сама вона дивується: колись батько казав, що їсти має право лише той, хто заробляє. Приходить Микола з поганою звісткою: Мартин відмовив, бо він не дворянин, а розгніваний Гервасій хоче сватати синові Юльку Котовичівну. Микола в розпачі вигукує, чому він не дворянин, а Марися радить слухатися батька, але зі сватанням не поспішати, і призначає побачення ввечері під яблунею.

Марися просить у матері заступництва: „Краще жить на світі щасливим мужиком, ніж нещасним паном, — це всяке знає!…“ Палажка погоджується, що дворянство приносить їм біду, але признається, що Мартин «затуркає» її паперами і вона й сама починає вірити, ніби вони вже дворяни.

Коли Мартин приносить п’яльця від Сидоровички й уже вибирає кумів для майбутнього онука — полковника Лясковського й генеральшу Яловську, Марися падає йому в ноги й благає не віддавати її за чиновника. Мартин не розуміє самого слова «любить»: „Чина, дворянство треба любить, а другої любови нема на світі!…“ Він кричить, що швидше вб’є дочку, ніж віддасть за мужика, але, лишившись сам, жаліє її й щиро вірить, що бажає дітям добра. Задиханий Омелько, що впав із коня, прибігає з вісткою, і в хату входить Націєвський із гітарою.

Наступного ранку Омелько пояснює Трохимові, як працює повірений: „якісь бумаги пише і продає людям“ — продав Мартинові папери на Красовського, а Красовському, дорожче, на Мартина. Мартин вирішує й собі довго спати, як чиновник, хоч у нього від того болять боки, і сварить Омелька за ночви, у яких той приніс воду вмиватися. З Націєвським уже домовлено: п’ятсот карбованців приданого, весілля коштом Борулі, два роки возити паливо й харчі в місто й поставити там хату. Марисі батько пояснює: „краще білий хліб, ніж чорний, краще пан, ніж хам!“ — і садовить її за п’яльці.

Націєвський, у червоній жилетці й куцому сюртуці, говорить мішаниною української й російської, бринькає на гітарі й співає російський романс. Марися нарочито називає себе мужичкою, що вміє жати й доїти корів, глузує з його обіцянок, що вона «розтане», — „Хиба я смалець?“, — і нарешті каже прямо: „Мені легче випить оливи з мухами, ніж вас поцілувать!“ Вона кохає іншого, дала йому слово й піде за Націєвського тоді, як соловейко заспіває в Спасівку.

Сховавшись за шафою, Націєвський підслуховує, як Мартин і Палажка сваряться, кого брати кумами до першого онука, якого вже вирішили назвати Матвієм. Жених робить висновок, що наречена «з приплодом», нишком іде нібито в корчму й наймає шинкаря Шулима відвезти його в місто. Збираються гості — Дульський, балакучий Протасій, що ніяк не докінчить своєї довжелезної історії, Сидорович, Рачинський. Омелько приносить вістку: панич поїхав і передав, щоб його більше не чекали, бо він «пошуткував». Гості розходяться з глузуванням, Мартин кричить про «осудовисько на ввесь світ», хапає гарапник і з Омельком скаче навздогін: „Яж тобі покажу, як шуткувать з дворянином.“

Додому приїздить Степан. Омелько розповідає, як вони догнали жениха біля розкопаної могили: у Шулимовій повозці відскочило колесо, Омелько напарив шинкаря, а Мартин відшмагав Націєвського, поки чумаки їх не розборонили; потім пан упав, як неживий, і чумаки привезли його додому. Степан знає, що в дворянстві відмовили, і привіз свою лиху новину: земський суд скасували, і його серед тридцяти чоловік лишили «за штатом».

Марися розповідає, що Красовський приходив з людьми виганяти їх і хотів розвалити хату, батько впав, мов мертвий, а вони з матір’ю ледве випросили в Красовського місяць відстрочки — допоміг дядько Гервасій. Палажка тим часом пішла просити Гервасія помиритися з Мартином. Гервасій приходить, і, почувши від Степана, що той два роки служив дарма, а тепер мав би два з половиною карбованці на місяць, радить хлопцеві кинути чиновництво й братися за «прадідівське рукомесло».

Виводять хворого, жовтого Мартина: „Бачите, як перевівся Боруля!“ Причина відмови в дворянстві — описка: у нових паперах він Боруля, а в старих Беруля. „Я й не знаю, хто я: чи Боруля, чи Беруля…“ Гервасій радить спалити всі папери, «щоб і не свербіло»; Палажка, Марися й навіть Степан кажуть, що дворянства не хочуть. Омелько розпалює грубку соломою, але Мартин ніяк не може кинути в огонь герб і грамоту, а Омелько ще й просить віддати папери йому «на цигарки».

Дізнавшись, що Степан уже не служить, Мартин кидає папери в піч: „Горять червоно, як кров дворянська, горять!“ Він плаче, що тисяча карбованців і пів господарства пропали, а він усе одно «бидло», — але вже просить дітей знову звати його «татком». Гервасій вдруге сватає дітей, і Мартин радо благословляє Марисю й Миколу, наказуючи добре вчити своїх дітей, щоб онуки стали дворянами: Гервасій щойно сказав, що дворянами їх зробить наука. Коли все згоріло, він каже: „Чую, як мені легко робиться, наче нова душа сюди ввійшла, а стара, дворянська — попілом стала.“ А Омелько шкодує: краще було б віддати ті папери на цигарки.