«Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Панаса Мирного: короткий зміст, аналіз, герої

Роман відкривається весняним пейзажем: „На дворі весна вповні.“ У неділю шляхом від великого села Піски до Ромодану йде парубок років двадцяти — у простій свиті, але в чистій вишиваній сорочці, з дуже палким і гострим поглядом. Він оглядає ниви й тішиться своїм житом, яке краще, ніж у дядька Кабанця: „От де моја працьа, — не мов казали јого очі, — не марно потрачена: вона зробила з мене чоловіка, хазьајіна!…“

Раптом він чує дзвінкий спів, і з жита, мов перепілка, вискакує дівчина — невеличка, чорнява, заквітчана польовими квітками, у зеленій керсетці й червоній спідниці. Вона здається йому русалкою, тією самою «польовою царівною». Вони перекидаються задирливими словами: він дорікає, що дівчина толочить хліб, вона питає, чи то його хліб, а на питання, хто вона, тільки сміється. Потім утікає житами за гору, озирнувшись і махнувши рукою: сюди, мовляв.

Парубок довго гадає, чия вона: чи не москалева дочка з хутора біля його поля (але казали, що та вмерла), чи Хоменкова, чи попівна. Додому, на край села, він вертається пізно. Мати, бідно вбрана немолода жінка, гримає на нього: „І де ти, Чіпко, ходиш?“ — так ми вперше чуємо ім’я героя. Він напуває корову й кобилу, а в зеленій траві йому ввижаються дівочі очі. Увечері Чіпка питає матір, чи має москаль дочку; мати чула, що була, та, либонь, умерла. Уночі він не може заснути й дає собі слово більше не ходити в поле.

Далі оповідь повертається на двадцять років назад, до часів кріпацтва. Тим самим шляхом у Піски приходить чорнобородий захожий чоловік і питає хату Карпа Окуня, але старий Окунь уже давно помер. У волості прибулець каже, що він Окунів небіж Остап Хрущ, який колись подався на Дін, показує старий пашпорт, і за могорич громада приймає його в козаки. Остап служить поштарем у місті, купує на краю села сирітську пустку й сватає бідну, некрасиву й уже немолоду Мотрю Жуківну, що жила з матір’ю Оришкою.

Мотря з матір’ю роблять хату чепурною, але живуть бідно: землі в них, окрім городу, ні клаптика. Остап хмурніє, сумує, а через два роки навесні йде на заробітки на Дін. Незабаром з донської станиці приходить папір: там Остап звався Притикою, покинув жінку й трьох дітей. Для Мотрі це страшний удар: вона тепер „Ні жінка, ні дівка, а замужньа вдова…“ Над нею глузує все село, Хруща ведуть через Піски в кайданах до тюрми в Гетьманське, а Мотря вже вагітна.

Згодом виявляється, що прибулець — ні Хрущ, ні Притика, а втікач Іван Вареник, кріпак пана Польського. Пан од нього відмовляється, і громада сама віддає його в солдати. Перед пущенням Мотря після тяжких дводенних пологів народжує сина. Люди вигадують, що в «перевертня» є ріжки й хвостик, а в дитини родимка на коліні — «чортеня». Ніхто не хоче кумувати, тож кумом стає перехожий москаль за кварту горілки, кумою — баба Оришка. Священик хреститиме «виродка» лише тоді, коли попадя умовить його за моток пряжі. Хлопчика називають Нечипором.

Мотрю з матір’ю цураються люди: кажуть, ніби до хати вночі літає змій, а саму хату на краю села всі оминають. Хата валиться, на трьох одна юпка й одні чоботи. У Пісках Мотрю не беруть на жнива, тож вона заробляє хліб у сусідніх Байраках, а дитину доглядає бабуся.

Чіпка росте розумним, але «вовчкуватим», тихим і повільним; мати не терпить цього й частенько його б’є. Діти проганяють його з гри, смикають за чуб і дражнять «виродком» і «байстрюком», а він крутиться серед них, як ведмідь на цепу. Утіха — бабуся Оришка, що любить онука до нестями. Вона розповідає йому казки й легенду про сина, що став соловейком, і доньку, що стала кропивою. Чіпка допитується: „Чи воли, бабусьу, говорьать?…“ — і вирішує, що люди відібрали мову в звірів і рослин: „Все то винні льуде!“ У маленькому серці прокидається злість на людей.

Бабуся пояснює, що зорі — це ангели, а Бог — батько, який карає злих Іллею з громом; хлопець обіцяє бути добрим. Та голод сильніший за страх: коли бабуся лякає, що «бозя» з ікони побачить, як він з’їсть останній шматок хліба, Чіпка ножем видовбує образові очі й хвалиться: „Ја повијмав очі, шчо б не дивиласьа!…“ Мати любить сина як свою єдину надію, але б’є його так, що синці не сходять по місяцю; він звикає до побоїв, любить бабу, а матері не слухає.

Чіпка росте сам собі, як палець. Він ніколи не забуває, що його звали «виродком», і нікому не прощає кривди. У дванадцять років мати наймає його до багатого козака Бородая доглядати худобу. Хлопець не хоче працювати, а коли господар його б’є, мало не підпалює йому хлівець жаром із печі. Бородай проганяє його, і Чіпка несе в серці „гірке почутьтьа ненависти на дольу, шчо поділила льудеј на хазьајіна ј на најмита…“

Навесні він стає підпасичем у діда Уласа, громадського вівчаря, кріпака пана Польського, якого старим і хворим вигнали з панського двору, а громада зглянулася й поставила чабаном. Ця робота припадає Чіпці до душі. Другий підпасич — Грицько, син Чупруна, сирота, що лишився після холери. Разом вони виганяють отару, лежать у степу, слухають дідову сопілку; Чіпка відбиває ягня від вовка, і дід його хвалить.

Лежачи горілиць, Чіпка питає, що на небі. Дід відповідає, що там Бог, а люди на землі грішні: ріжуть і овець, і один одного, і давно б їх «виполонити», якби не Божа милість. Чіпка вирішує, що мати грішна, бо била його, а бабуся й дід — ні. Грицько ж розповідає, ніби горобці кричали «жив-жив», коли мучили Христа, і хлопці по-звірячому вбивають горобенят. Так поруч із добрими думками в Чіпчиному серці росте жорстокість.

Заробіток підпасича помалу витягає родину зі злиднів: хата обмазана, є свиня й десяток овечат, а після смерті далекого родича громада присуджує Мотрі „днів на десьать польа“ — за дві ярки, подаровані волосному писареві. Та оповідач попереджає: „Житьтьа, — шчо стерньаста нива: не пројдеш, ноги не вколовши.“ Коли Чіпці п’ятнадцять, умирає бабуся Оришка. Він не плаче, але думка про смерть і про те, чому добрих карає так само, як злих, не дає йому спокою: уночі він рветься йти на бабин «клич» і довго хворіє.

Коли Чіпці сімнадцять, приходить воля. Під дощем дід Улас сумно каже: „Кому вольа, а кому невольа!“ — кріпакам ще два роки робити на пана, а йому тепер платити десять карбованців на рік або вертатися в двір. Чіпка готовий за діда підпалити пана, але Улас його спиняє: від пожежі згорять убогі.

Про Чіпку дід мовить: „а тој же батько! јак дві каплі води…“ — і вперше розповідає йому правду про батька: хлопцем-лакеєм того били на стайні, він хотів утопитися, а потім утік на Дін, узяв чужий пашпорт, одружився з Мотрею й знову втік до першої жінки. Удома Чіпка каже матері, що батько мав не тікати, а мститися: „Чому він јіх не вирізав, не випалив?…“ — тобто панів. Уночі він звертається до Бога: „Чому ж ти не скарајеш злого — хај не караје доброго?!“ Восени Уласа, що не має чим заплатити, забирають у панський двір.

Узимку Чіпка ходить до порожньої Уласової землянки й думає, що сильні роблять з немічними. Коло шинку кріпаки сперечаються про ще два роки панщини: одні вірять, що цар покарає панів, інші сміються з цього.

Навесні мати радить йому братися до землі й женитися. Чіпка хоче пасти громадську отару, але громада відмовляє йому, бо він молодий і ненадійний, і наймає діда з іншого села. Хлопець ображений: „І громада, бачу, живе кривдоју… Скрізь однаково…“ Та він береться за плуг — і в нього все горить у руках: зорав, засіяв, накосив сіна, жав при місяці, купив у цигана стару кобилу, а восени — корову. Мати, продаючи молоко, справляє синові до Різдва парубоцьку одежу. Наступної весни Чіпка аж закохується в те поле.

Одної неділі він тихо підкрадається до знайомого голосу й бачить дівчину, що плете вінок на межі. Вона питає, чи то його поле, затуляє йому очі, б’є вінком, а коли він її цілує, дає йому ляпаса; ім’я не каже: „Так јак хліб жујуть…“ Аж ось з хутора за горою якась товста жінка гукає: «Галю!» Дівчина втікає, і Чіпка тішиться: „Ну тепер же ја знају, чіја ти!“ Відтоді він повеселішав і через день-два ходить у поле, сподіваючись хоч здалеку побачити Галю.

Цей розділ — про Чіпчиного товариша. Коли діда Уласа забирають у двір, Грицько кидає вівці й іде з пісчанськими заробітчанами в степи. Він дивується міським крамницям і левові-іграшці у вітрині, а в дорозі мріє про тихе щастя: „Нічого б ја в світі не хотів, — шептав Грицько серед таких думок, — тільки б хату теплу, жінку льуббу, та малу дитинку!“

Грицько косить сіно й хліб, потім іде до Херсона, де розвантажує плоти й судна, і до пізньої осені має понад двісті карбованців; узимку косить очерет, а додому вертається аж наступної осені. Повернувшись до Пісок, він дешево купує великий город із новою хатою: козаки саме тікають на Кубань. Грицько пишається своїм багатством, горнеться до багачів, сватається до дочки найбагатшого козака Лози — і дістає гарбуза.

Тоді він закохується в наймичку вдови Перепелихи Христю — сироту, невелику, не дуже вродливу, але веселу й роботящу. Після Водохреща вони беруться, відбирають Христину землю в дядька й заводять бички та корову. Грицько з Христею живуть так мирно, що матері ставлять їх дітям за приклад: двоє сиріт чесною працею надбали добро. Грицько — антипод Чіпки: він не питає, де правда, а просто дбає про своє.

Друга частина переносить у минуле Пісок і пояснює, звідки взялося Чіпчине лихо. Розділ «Січовик»: колись на місці села були хутори й землянки, а осів тут запорожець Мирін Гудзь. Він оплакує кінець козацької рівності: старшина стала панами, і „Немаје једности, — чорт маје ј волі!“ Його онук Максим змалку слухає дідові оповіді про Січ.

Розділ «Піски в неволі»: після поділів Польщі цариця дарує Піски генералові, панові Польському; лише жменька записаних у «козацький компут» лишається вільною, решта стає панською. Розділ «Пани Польські» показує генеральшу, що зносить хати під свій палац, заганяє людей на панщину й карає кріпаків, і її сина Василя Семеновича, який роками править усім повітом. Тут же — історія горничної Уляни, яку панич відпускає з п’ятдесятьма карбованцями; вона виходить за лакея Петра Вареника, і через три місяці в неї народжується син Іван — Чіпчин батько.

Розділи «Махамед», «У москалях» і «Максим — старшим» — про Максима Гудзя. Гульвіса й бешкетник, якого баби прозвали Махамедом, він потрапляє в гвардію, там призвичаюється грабувати разом із товаришами, стає унтер-офіцером і фельдфебелем, воює в Угорщині 1848 року (у бою гине прапороносець „хохол Хрушчов“, тобто Чіпчин батько) і в Криму. У війську Максим одружується з Явдохою, повією й злодійкою, у них народжується дочка Галя. Повернувшись додому, він будує на хуторі цілу «фортецю».

Восени з Дону приходить „Луценків небіж“ і через суд відбирає Чіпчину землю, хоч громада присудила її Мотрі. Секретар суду Чижик хоче п’ятдесят карбованців, щоб «поправити» справу. Писар-ябедник Порох, якого вигнали зі служби, напуває Чіпку й розповідає, як пани Польські та їхні родичі тримають у руках увесь повіт. Без землі Чіпка вважає себе пропащим: „Без землі — нема волі… Земльа тебе годује… земльа хазьајіном робить…“

Чіпка запиває з колишніми панськими двораками Лушнею, Пацюком і Матнею, пропиває худобу й одяг, ображає матір, і вона йде жити до чужих людей. Свій хліб він дарує Грицькові, щоб той чесно поживав його працю, а в розмові з Грицьком і Христею «сповідається»: люди винні своєю неправдою. Христі запали в душу його слова, і Грицько ревнує. Потім Чіпка разом із товаришами обкрадає панські комори й мало не вбиває сторожа — це перший крок у злочин.

Після дворічної панщини кріпаки вимагають у пана розрахунку; приїздять справник, посередник і солдати, громаду б’ють. Чіпка кличе всіх на оборону (товариші тікають, Грицько ховається за тином), кричить „Ја — вільниј! […] Ја — козак!“ — і його привселюдно шмагають. Після цього йому сниться страшний сон, а прокинувшись, він виголошує нову науку: „Не дајеш — ласкоју: оддаси — силоју!“ Чіпка мириться з матір’ю, відбудовує хату, працює вдень, а ночами зникає; довкола Пісок частішають грабунки.

Темна осіння ніч, дрібний дощ. Чіпка весь день веселий, а ввечері йде в поле, гукає пугачем і сходиться з Лушнею, Матнею, Пацюком і ще п’ятьма незнайомими. Товстенький чоловік оголошує закон ватаги: усе здобуте ділити порівну, а впійманий нічого не знає й не відає. Чіпка додає своє: хто попадеться, того задушити в тюрмі, щоб не видав, — і всі визнають його «своїм».

Після нападу дві повозки на світанку звертають до Гудзевого хутора. Товстенький чоловік гукає: «Явдохо!» — і Чіпка розуміє, що ватажок — сам москаль Максим, і ось звідки його багатство. Чіпку, який під час нападу на Гершка одним ударом поклав дужого кацапа й тим урятував Максима, обирають отаманом; кожен ховає по триста карбованців. Явдоха посилає дочку подивитися на «Варениченка»; Галя впізнає парубка, що колись налякав її в полі. Чіпка не спить: „А то ж то ј вона, — дума Чіпка — розбишацька дочка!…“

Уночі в темних сінях він стрічає Галю з кухлем. Вона дорікає: „О, ви всі льубі та жалісливі… А льудеј, јак куреј, ріжете!“ Чіпка виправдовується: „Хіба ми ріжемо? […] ми тільки рівньајемо багатих з бідними…“ Галя пригортається до нього, вони цілуються, і вона зникає. Уранці, коли ватага похмеляється, Чіпка забуває кисет, а Галя, віддаючи його, кладе всередину новий шовковий кисет, вишитий червоними квітками, — знак своєї любові.

Мати радить Чіпці женитися й перебирає дівчат на селі, але він відповідає: „Шкода, мамо! Нема по мені дівчат на селі.“ У неділю він іде нібито на ярмарок, а насправді на Гудзів хутір. Галя сама вдома, бліда й сумна; вона веде його у свою чисту, затишну світличку з образами в срібних шатах.

Чіпка питає, чи піде вона за нього, і Галя з плачем відповідає: „Шкода… засватана вже ја!…“ Батько напідпитку засватав її за солдата Сидора з ватаги, а мати погодилася. Чіпка готовий убити суперника, але Галя спиняє його: за такого, що може безневинно зарізати чоловіка, вона не піде. Вона обіцяє вмовити матір, та ставить умову: „Кинь ти житьтьа таке!“

На Чіпчине «обороняючись» Галя кричить, що він злодій, який лізе в чужу хату й хоче, щоб хазяїн його не ловив. Чіпка знову каже, що вони відбирають своє: пан збагатився їхньою працею, орендар-шинкар їх обдурив. Тоді Галя відкриває, як тяжко їй жити в розбишацькій оселі: усе на ній награбоване, а вночі ввижаються люди, що просять назад свої хустки й намиста. Вона роздирає шовкову спідницю, рве намисто: „Хај крашче вбјуть, ніж чужим добром задушать!…“ Чіпка обіцяє подумати й, може, кинути, а йдучи додому, співає сумну «Зелений байраче, на яр похилився».

Того ж вечора Чіпка шукає Сидора на пивоварні в Крутому Яру й випадково стрічає його серед солдатів. Він просить відступитися від Галі, бо дівчина його не любить і краще накладе на себе руки, і обіцяє повернути вдвічі те, що Сидір витратив на хабарі фельдфебелеві й ротному та на подарунки. Сидір погоджується пояснити Гудзям, що його полк от-от вирушить у похід. Чіпка частує солдатів і вертається додому лише на світанку, кажучи матері, що скоро й з хати не виходитиме.

Галя тим часом благає матір не віддавати її за москаля в чужі краї. Явдоха переказує це Максимові, і той, згадавши власне гірке солдатське життя, погоджується; Сидір сам приходить і жалкує, що «похід» усе зламав. Чіпка приходить на хутір, і цей день стає для закоханих щасливим: Галя мріє про хазяйство, де будуть воли, корова з телям, м’які галушки й „ні лајки, ні сварки“. Вона признається, що ніколи не знала нужди, і лише на мить хмурніє, почувши, що в Чіпки є мати.

Удома Чіпка каже: „ја візьму жінку, јаку мені треба“ — дочку москаля Гудзя. Мотря тривожиться: Максим замолоду волочився, жінка в нього „не з наших“, а багачка дорікатиме бідністю: „Нема гірше, сину, јак докора багачки!…“ Та зрештою благословляє сина. Грицько погоджується бути старостою. Уночі Чіпка мріє про новий будинок зі світлицею, а мати зітхає, не знаючи, якою буде невістка.

Максим добре знає, за кого віддає дочку, але горда Явдоха, побачивши вбогу хату й стареньку Мотрю, обурюється; Мотрі свашка теж здається пишною панією. Та справу вже зроблено: молодих вінчають, і Максим справляє тижневе весілля, на яке приходить і Сидір, і волосна старшина. Люди дивуються, як за такого «ланця» пішла така багачка. Побачивши невістку, Мотря забуває всі чорні думки: вони обнімаються, як мати з дочкою.

Галя привозить чотири вози посагу, прикрашає хату рушниками й робленими голубами перед образами, одягає свекруху в нове й сама порається біля печі та худоби. Мотря каже їй: „Јак ти ввіјшла до нас, то мов праведне сонце вступило в хату“. Чіпка дякує жінці, що вона освітила йому темну стежку, але все ж каже: „Не дивуј же, Гальу, шчо ми своје одбірали силоју…“ Галя благає не нагадувати, радить жити чесною працею, як Грицько, і мріє віддати дітей до школи. Чіпка соромиться минулого, уникає давніх товаришів і відкупляється від них карбованцем.

Чіпка й Галя дружать із Грицьком і Христею; Галя хрестить Христиного другого сина. Грицько ж заздрить Чіпчиному щастю й щоразу скаржиться на втрати, сподіваючись допомоги. Навесні Чіпка будує над шляхом невеличкий будинок на три кімнати, комору, стайню, нову огорожу й дощані ворота з різьбленою «пикою». Він кидає хліборобство й торгує полотном по ярмарках: „Од јого ј пішли в Пісках полотеншчики.“

Оповідач говорить про час після волі: між панами й мужиками лежить глибокий яр, якого не засипати за двадцять років. Василь Семенович Польський не переживає „божевільна вольа“, як кажуть пани, і помирає; предводителем стає його безвольний син, а повітом фактично править хитрий кар’єрист Шавкун. Пани лякаються земства й мирових судів, де не питають, хто якого роду.

Для Чіпки теж настає новий вік. Його поважають, бо він допомагає людям, позичає грошей на весілля; у Пісках кажуть, що нема чоловіка добрішого. Становий Дмитренко вимінює в нього молодого жеребчика на старого коня, приїздить у гості й величає Чіпку «Никифором Івановичем». Голова з писарем бурчать: „Був Чіпка, а став — Никихвор Іванович… Шчо то значить — гроші!!“ Дмитренко привозить «земство» й радить громаді обирати гласними панів.

Чіпка ж переконує громаду: який не є хазяїн, а все кращий від наймита, хай люди правлять самі: „Все таки своја рука — владика.“ Громада не обирає жодного дворянина, і посередник Кривинський з жахом повідомляє про це Шавкунові. У Чіпчиному серці вперше ворушиться бажання верховодити на громаді.

На вибори гласних у Гетьманське селяни приїздять у розпал жнив. Пани сидять у холодку, селяни печуться на сонці під вікнами. Становий Дмитренко лає козацьких і кріпацьких гласних «наволоччю» й велить класти білети за його вусом; Чіпка з багатим Лозою не скидають шапок і в залі сідають на два вільні стільці поруч із панами. Ліберал Саєнко радить обрати до управи хоч одного селянина, і за пропозицією пісчанського старшини обирають Чіпку: „коли льудська ласка, та панська вольа, […] то ј про мене…“

Галя радіє, а мати тривожиться: „Ти — один, а јіх скільки…“ Оповідач застерігає: „А вијшло так, шчо — де знајшов шану, там згубив спокіј і… дольу!“ Козацька старшина заздрить «москальчукові», пани обурюються «хамом», а Шавкун із Чижиком знаходять давню справу про крадіжку в панських коморах і побиття сторожа, у якій Варениченко лишився під підозрою. Чіпка відмовляється піти сам, і його усувають наказом. Порох пише йому отруйну скаргу на панів Польських.

Удома мати розповідає, що Максима привезли з «ярмарку» ледве живого, а на Красногорку напали розбійники, яких відбили сторожі. Чіпка розуміє, що сталося; тесть помирає в нього на очах страшною смертю. Земська рада без селян призначає собі великі платні й новий податок, тяжчий для бідних. На ярмарку Чіпка кричить людям, що мужик для панів — віл, і становий йому погрожує; Грицько ж радить «плюнути» і на панів, і на громаду. Уночі Чіпка думає, що скрізь неправда: „Коли б можна, — ввесь би цеј світ виполонив, а виростив новиј… Тоді б може ј правда настала!…“

Поховавши Максима, Явдоха продає хутір і перебирається до дітей. Свахи не миряться: горда Явдоха перевертає хазяйство по-своєму, лає Мотрю „нишчоју, дармојідкоју“, а та обзиває Явдоху „паніјеју“. Чіпка стає на бік жінки й тещі. Мотря нагадує синові свої застереження про багачку, а Чіпка радить їй коритися.

Чіпці тісно й нудно у власній хаті, тихе життя Грицька здається йому болотом. Він згадує давнє товариство, починає випивати, прискіпується навіть до Галі, а вночі скаржиться: „Хоч-би діти були…“ Галя, бачачи, що втрачає чоловіка, сама радить йому покликати товаришів, сподіваючись наставити їх на добре, — та даремно. Лушня, Пацюк і Матня стають завсідниками; Явдоха радо їх приймає; Лушня розповідає, як мати вчила його красти. „А в Чіпки в хаті горілка тепер господиньа.“ Ночами ватага грабує вже й заможних козаків, а вранці везе повні вози добра.

Галя з жахом думає: „розбишацька дочка — розбишацька ј жінка!“ Раптово помирає Явдоха; Чіпка справляє бучні поминки. Коли мати дорікає йому за грабунок, Лушня збиває з неї очіпок; Мотря скаржиться у волость, але Чіпка напуває волосних і обзиває матір „сучкоју“. Лушня натякає, що Явдоху отруїла Мотря, і Чіпка йому вірить. Галя гнівно відповідає: „А де ж у тебе правда?…“ Мотря тяжко хворіє; Галя доглядає її, як рідну матір, і свекруха благає невістку врятувати сина.

Люта сніжна зима. Мотря й Галя мовчки прядуть, а Чіпка нудиться й згадує щасливе дитинство з бабусею, дідом і вівцями. Бурхливої ночі приходить ватага, серед неї і Сидір. Матня глумиться з Мотрі, і Галя гостро соромить гостей. У світлиці вирішують іти на хутір до Хоменка, де три дужі сини; Сидір показує рушницю.

Мотря всю ніч думає, чи не видати сина. Після півночі розбійники вертаються, змивають кров і палять у печі закривавлений одяг. Коли мати благає не ставати душогубом, Чіпка питає, хто отруїв Явдоху. На світанку в шибку стукає закривавлена десятирічна дівчинка, що вціліла на спаленому хуторі: розбійники вирізали всю її родину. Мотря каже: „Ја знају, хто ті розбишаки… […] То міј син, кльатиј!…“ — і веде дівчинку у волость. Волосні й люди оточують хату й в’яжуть усю ватагу.

Побачивши зв’язаного чоловіка й закривавлену дитину, Галя божевільно сміється: „Так оце та правда?!… Оце вона!!!“ — а згодом вішається. Наступної осені через Піски женуть на каторгу в Сибір закутих арештантів — Чіпку з товариством. Грицько з болем питає: „Шчо це, брате Чіпко?“ Попрощатися з Чіпкою не підходить ніхто, і тільки він один не плаче. Наостанок він просить Грицька вклонитися матері: хай чекає його в гості, коли доживе.

Мотрю бере доживати Грицько; незабаром вона вмирає. Чіпчину хату опечатують, вона пустіє, а на могилі вісьмох убитих біля Хоменкового хутора стоїть високий хрест. Тим часом у поновленому палаці посеред Пісок розкошує новий хазяїн, предводитель і заводчик Данило Павлович Кряжов. Пустку ж купує шинкар Гершко й відкриває в ній шинок.