«Кайдашева сім’я» Івана Нечуя-Левицького: короткий зміст, аналіз, герої

У першому виданні повість відкривається широким пейзажем Канівщини: круті гори понад Россю, скелі, глибокі яри й козацькі могили на кожному горбі. Оповідач бачить у цьому краї велике кладовище: „Ввесь край ніби якесь здорове кладовище, де похований цілий народ“. Між Корсунем і Богуславом у довгому яру зі ставками й греблями лежить велике село Семигори, над ним на шпилі — церква, а вище — панська економія. У пізніших київських виданнях цього вступу про Канівщину немає: повість починається з пейзажу самих Семигір у покрученому яру над Россю.

Хата Омелька Кайдаша стоїть у закутку під горою, над самим шляхом, у старому садку. Одного літнього дня перед Паликопою старий сидить у повітці й стругає вісь, а сини, Карпо й Лаврін, поправляють на току поди під стіжки. Карпо — з гострими карими очима, блідий і насуплений; Лаврін — рум’яний, синьоокий, веселий, схожий на матір. Лаврін перебирає семигірських дівчат, а Карпо кожну висміює дотепом, аж батько, що того дня постить, вибігає з повітки лаяти синів. Старий вірить, що хто постить у цю п’ятницю, той не потоне у воді й не вмре наглою смертю; Карпо глузує: „В Семигорах нема де и втопитись, бо в ставках старій жабі по коліна“.

Нарешті Лаврін радить Мотрю, старшу дочку Довбиша, і Карпо весь день бачить її в мріях під зеленою яблунею. Виходить і мати, Маруся Кайдашиха. Замолоду вона довго служила в пана й досі куховарить на весіллях у панів і попів: „Вона довго терлась коло панів, набралася од іх трохи паньства.“ З панами вона солодка й облеслива, а вдома сердита.

Увечері Кайдаш служить у церкві за паламаря, бере в пана гроші за вози й на голодний шлунок заходить у шинок «на одну чарку». Там він із кумом довго радиться, як розкопати крутий горб на дорозі біля Кайдашевого города, де ламаються вози, і пропиває половину грошей. Уночі в темних сінях він шубовсне руками в повну діжку води, гвалтує, ніби тоне у ставку, і кричить, що „покарала мене свята пятниця“. Карпо насміхається з батька, а потім довго не спить і бачить свою мрію — Мотрю в червоних кісниках.

Наступного дня батьки їдуть на ярмарок у Богуслав, звелівши синам розкопати дорогу з гори, а Карпо йде до багатого Довбиша. Мотря саме мастить призьбу червоною глиною. Вона висока, чорнява, з блискучими очима, і в її лиці розлито «розум с характером». Вони перекидаються жартами: Мотря кепкує, що він рудий, Карпо здавлює їй руку, вона з розмаху б’є його по спині, а Карпо перекидає обидва глиняники. Мотря звалює все на чийсь кабан, щоб мати не лаяла.

Удома батько питає про дорогу, але Карпо відмовляється копати гору, по якій їздить увесь куток, і Лаврін за ним. Старий махає рукою: були пани — шляху не розкопали, настала волость — і далі не розкопаний.

У неділю Мотря вбирається до церкви в стрічки, квітки й червоні чоботи, «неначе райська птиця». Карпо, що везе з батьком снопи з гори, задивляється на неї, віз наскакує колесом на той самий горбик і перекидається, а задній віз налітає на передній; ламаються обидві осі. Кайдаш бідкається: „Покарала мене и свята неділя и свята пятниця.“

По обіді Карпо наймає під корчмою музики для однієї Мотрі, хоч сам не танцює, а на греблі признається їй: „Я тебе, Мотре, щиро люблю и с тебе не сміюся.“ Перед Семеном він засилає старостів, і Довбиші міняються хлібом. На розглядини Кайдашиха приходить у жовтих чоботях, довго церемониться, спершу лише мочить губи в перцівці й хвалиться, як шанують її пани та попи; за її панське «проше» на селі її й дражнять «пані ікономшою». Синів вона вихваляє як тихих і слухняних, хоч Карпо не слухав навіть батька. Мотря відразу помічає в солодких словах майбутньої свекрухи патоку, і їй це не подобається. Кайдаш обіцяє приробити для Карпа хату через сіни.

Після другої Пречистої Карпо вінчається з Мотрею; гуляють чотири дні. Уже першого буденного ранку свекруха будить невістку, вчить її розкладати дрова й варити борщ, посилає доїти корову, а сама охає на печі й скаржиться на ноги: „Вона стояла над душею в Мотрі, як осавула на панщині, а сама не бралась и за холодну воду.“ Мотря швидко розуміє, що свекруха лінива і що під її солодкими словами криється гіркий полин.

Мотря не мовчить. На докори, що борщ недобрий, а пани вивчили свекруху всього, вона відрубує, що панщини не робила й у панів не вчилася. За тиждень «серденько» зникає, і Кайдашиха орудує невісткою, як наймичкою; у пилипівку Мотря пряде вдосвіта, поки свекруха спить. Одного дня Мотря навмисне не мете хати, і починається сварка, у якій Карпові „жаль жінки, жаль и матері“.

Потім Мотря чує, як свекруха біля воріт обмовляє її перед кумою: Довбиші, мовляв, пригнали за дочкою одну стрижену вівцю, а невістка лінива й «здорова як кобила». Мотря висовується із сіней: „Од кобили чую!“ — і докидає, що свекри їй і „одноі сорочки міні не справили, а судите на все село“. Наступного ранку вона передражнює свекрушине охання, а старому Кайдашеві з похмілля сниться, що коза з вогнем у роті стає кобилою з рогами й душить його, а в хату входить свята п’ятниця.

У новій сварці Кайдашиха погрожує кочергою, а Мотря відповідає: „Ви міні не рідна мати, не давали зубів, не маєте права й вибивати.“ Кайдаш замахується на невістку, і Карпо вперше стає проти батька: „Тату! в Мотрі є чоловік“. Батько плює й гримає дверима. Перед Різдвом свекруха справляє Мотрі тільки чорну запаску, а з ярмарку в Корсуні привозить на Великдень чорну хустку з дрібними квіточками. Мотря кидає її на стіл і думає, що в цій хаті не її воля, і їй хочеться своєї хати.

Влітку Мотря з Карпом заробляють у пана за снопи більше, ніж старі, а восени Мотря народжує сина. Дитина ненадовго мирить свекруху з невісткою, але Карпо й Мотря вже знають, що їдять свій хліб, а не батьківський. Оповідач попереджає: „Лихо в хаті тільки затихло й притаілось, як гадина зімою.“

Після Покрови свекруха краює собі на сорочки тонке полотно, яке пряли вдвох із Мотрею, а невістці дає товсте. Мотря вперше плаче в цій хаті, а тоді починає прясти собі окремо й ховати починки у свою скриню. Коли вона береться мотати пряжу, свекруха хапає мотовило, і молодиці з криком тягнуть його кожна до себе. Голодний старий Кайдаш, що постить у п’ятницю, вихоплює мотовило й трощить його на цурпалочки.

Карпо вимагає відділу й грошей за свою роботу; батько, сварячись, зачіпає Мотрю мотовилом по руці. Карпо стає між ними, «як скеля», а коли батько штовхає його в груди, кричить „Не лізь, бо задушу, иродова душе!“ і збиває старого з ніг. Кайдаш тільки стогне: „Нема в тебе Бога в серці!“ Він ночує в шинку, а наступного дня приносить двоє нових мотовил: „Ні один цар не махав с такою втіхою скипетром, як Мотря своім мотовилом.“

Мотря пере тепер тільки свої й Карпові сорочки, а коли з неї сміються через невдалий хліб, варить обід у двох маленьких горнятах лише для себе й Карпа. Свекруха вихлюпує її кашу в помийницю, Мотря кидає миску з борщем свекрусі під ноги, і чоловіки тільки плюють на розлитий борщ. Мотрина мати радить просити відділу, бо інакше невістка зі свекрухою колись спалять хату.

Кайдаш береться ставити хату з деревини, яку ще після волі нарубали в панському лісі й закопали в повітці. Оповідач нагадує, що Семигори належали великому польському панові, а люди пам’ятали, що колись тут жили вільні козаки. Мотря валькує стіни, свекруха не кладе жодного валька. Улітку хату освячують, і Карпо з Мотрею переходять через сіни у свою хату; Мотря вимазує рівно свою половину сіней і співає на злість свекрусі. Батько ще пробує застерегти: „в гурті каша істься, а гуща дітей не розгонить“ — та Карпо відповідає, що їх гуща давно розігнала, і батько відділяє його: дає пару волів, воза, борону й частину поля.

Перед зеленими святами батько посилає Лавріна з мішками до панського млина над Россю під Богуславом. Увечері хлопець бачить у житі дівчину з маком у косах, яка миє ноги в Росі й милується своєю вродою в воді. Вона невеличка, гнучка, з рівними чорними бровами й карими очима, і Лаврін замість додому повертає воли за нею. Дорогою він дізнається, що це Мелашка, дочка Охріма Балаша з Бієвців, і що їхня хата — маленька й похила, третя від кінця на бідних Западинцях. Додому він приїжджає опівночі й бреше батькові про чергу в млині.

Наступного вечора Лаврін із сопілкою приходить до млина, де Мелашка чекає його на камені під вербою, проводжає її до села, а бієвським парубкам ставить могорич, щоб пустили на свою вулицю. Відтоді він ходить у Бієвці через день, а вдень засинає в клуні. Мати радить посватати семигірську Катрю Головківну, але Лаврін каже, що як не ожениться з Мелашкою, то втопиться в Росі, і навіть хвалить Балашів як заможних. Мелашці ледве минав шістнадцятий рік, але батько погоджується віддати її.

На розглядини Кайдашиха вбирається, ніби до панів, і виставляє напоказ жовті сап’янці. Що далі вони їдуть Западинцями, то біднішими стають хати, а на крутій горі віз перекидається, і Кайдашиха викочується в сіно. Біля Балашів вона ще й б’ється тім’ям об низький одвірок. Діти сміються з її жовтих чобіт, хліб у хаті чорний і глевкий, горілка розведена, вареники з «мішаниці» — свекруха лише виїдає з них ягоди. Та Мелащина краса таки розв’язує їй язик, і вона бажає молодій, щоб була «робоча, як бджола».

Весілля призначають на першу неділю після Петра. Дорогою додому Кайдашиха лає і Западинці, і нову сваху, а Лаврін відповідає приказкою: „Хоч між дровами, аби с чорними бровами!“ Свекруха засиджується в бієвської попаді й тим трохи заспокоюється. Через тиждень Лаврін вінчається з Мелашкою й привозить її в батькову хату.

Перший тиждень Мелашка живе в просторій свекровій хаті, «як у раю». Але цю невістку Кайдашиха відразу частує полином: вона не любить бідних Балашів і досі тримається за набите тім’я. Мелашка не дістає руками до дна великої діжі, Лаврін підставляє їй стільчик, а свекруха глузує з обох, і Мелашка відчуває, що рідна мати й б’є — не болить, а „свекруха словами бє, гірше ніж кулаками“. Коли ж у лемішці ламається копистка, свекруха кричить, що Мелащина мати, мабуть, мішала лемішку ложкою.

Мотря, що живе через сіни, не любить і другої невістки та стереже її з кочергою на порозі. Влітку свекруха не пускає Мелашку в гості до матері. Їй сниться, що вона зозулею летить у Бієвці й бачить матір мертвою, і Лаврін ледве впрошує батька. У матері Мелашка виплакує всі сльози: „Я одна, як билина в полі, а вони всі на мене, як вітер на билину.“ Мати радить не мовчати свекрусі, як не мовчить Мотря.

Пізно ввечері їм не відчиняє ні свекруха, ні Мотря; засув відсуває Карпо. Наступного дня Мелашка перестає виносити Мотрине сміття із сіней, і три молодиці сваряться над купою сміття. двері б’ють Кайдашиху по лобі, Мотря сипле їй в очі пригорщу сміття, а на старого Кайдаша Мотря замахується кочергою. Відтоді Мелашка мете рівно свою половину сіней, ніби шнурком відміряла: у хаті її гризе свекруха, а в сінях і на дворі — Мотря.

Узимку все важке звалюють на Мелашку. У великий піст п’яний свекор будить її подавати вечерю, а холодні гречані галушки здаються йому камінням, яким невістка хоче його звести зі світу. Він жбурляє галушки «на батька» і «на матір» невістки, на Лавріна й Карпа, кидає миску й трощить ложку об стіл. Мелашка вночі обливає постіль слізьми й думає втекти до батька.

У великий понеділок до Кайдашів заходить богомольна баба Палажка Солов’їха, яка з’їла в Києві двадцять пасок і розповідає про київські чуда: пір’я з архангела Гавриїла, молоко Богородиці, лева, з рота якого тече вода. Мелашка плаче й проситься до Києва, і старий Кайдаш її відпускає. Палажка збирає по селу десять баб і веде їх до Києва.

Дорогою Мелашка ніби на світ народилася: ні свекрухи, ні свекра, ні Мотрі. У Лаврі в чистий четвер ченці співають такі жалібні пісні, що в них ніби тече «море сліз» народного горя, і Мелашка впізнає в них своє горе у свекрушиній хаті. Уночі прочани сплять покотом на кам’яних плитах: „Багата Лавра не спромоглася поставити гостиницю для народа“. Палажка водить свою череду від церкви до церкви, а при мощах і «ризі Господній» черниці та дзвонарі збирають гроші собі в кишені.

У Братському монастирі молодий чернець, задивившись на Мелашку, підкрадається вночі до гурту прочан і в темряві цілує замість неї бабу Палажку. Баба кричить на весь двір, що це її давила нечиста сила. Наступного дня на Подолі священик зазиває богомольців до себе, бо в нього сповідь «шагом дешевше». Поки Палажка сповідається, Мелашка розповідає своє горе старенькій проскурниці й наймається до неї пекти проскури. Палажка шукає її два дні й вертається без неї.

У Семигорах звістку приносить баба Параска Гришиха, Палажчин ворог і відома брехуха, а Лаврін кидає матері: „Бо ви іі гризли, гризли, доки до свого не догризлись.“ Кайдаші з Параскою приходять до Палажки; Палажка лупить граблями по воротах на Параску, а з Кайдашихою вони тицяють одна одній дулі під ніс, і Кайдаші таки ведуть її до волості. Волосний лає Палажку, але вирішує, що Мелашка не маленька. Чутки про прокляту молодицю й убиту жінку в бору лякають свекруху, і вона вперше відчуває свою провину. Кайдашиха, Мелащина мати й Лаврін ідуть шукати її до Києва.

Мелашці в проскурниці добре, але вона тужить за Лавріном, і їй сниться, що він тоне в Росі, а вона вростає в камінь вербою. Шукачі знаходять її на цвинтарі під Андріївською горою, і Мелашка кидається до блідого Лавріна. Свекруха обіцяє, що лихого слова більше не скаже, і справді вдома вона „облила Мелашку солодким медом, а полинь неначе сховала десь у комору для Мотрі“. Через два тижні Мелашка народжує сина.

У хаті настає мир, зате на дворі починається розлад між старим і молодим господарем. Лаврін — менший син, і за звичаєм батьківська хата й усе господарство мають дістатися йому, тож він перестає слухати батька. У петрівку батько велить косити ячмінь, а Лаврін запрягає воли до млина; батько й син тягнуть вола за роги кожен до себе, ярмо злітає, і воли тікають у садок. Лаврін таки їде до млина, а згодом прибирає все господарство до своїх рук. Старий майструє, постить п’ятниці й щовечора вертається із шинку п’яний.

У спасівку на вечерні Кайдашеві здається, що в церкві співають ікони й янголи, дяк кукурікає й виє, а на образі страшного суду до нього сміється кінська голова. Над лісом він бачить святу П’ятницю в срібній одежі та небесну церкву, схожу на Лавру, і йде за видінням аж до млинової греблі, де ледве не падає у воду. Таке видіння святої П’ятниці є в першому виданні; у пізніших київських виданнях його перероблено. Згодом після шинку за ним біжить чорненький хлопчик із ріжками, а вдома він «косить чортів» — колючки й кропиву біля двору. На козах і свинях череди він бачить чортів, а в хаті — покійного батька з херсонським чумаком.

Перелякані жінки кличуть бабу Палажку, яка на селі ще й знахарка. Вона шепче над миською довге замовляння і радить дати старому на похмілля горілки, в якій утопили цуценя й три дні мочили оселедця. Кайдаш п’є її три дні, потім сповідається, говіє в Богуславському монастирі й на якийсь час кидає пити. Відтоді Лаврін бере до рук і воли, і вози: „Загнали діти батька на піч“.

Та скоро він знову п’є, і чумак-привид водить його вночі аж у Богуславський ліс, де Кайдаш бачить цвіт папороті й вогняну птицю, поки не вдаряється лобом об дуб. Удома йому ввижаються чорти, які підказують зарубатися, повіситися або втопитися. Через тиждень Кайдаша знаходять мертвим у воді на лотоках біля млинової застави. Карпо підсумовує: „Постив батько дванайцять пятниць, щоб не вмерти наглою смертю та в воді не потопати, а про те втопився.“

Батька ховають з великою честю, а на четвертий день брати ділять город ліщиною навпіл. Мотря перемірює його своїм поясом і кричить, що Лаврінова половина більша на два пояси, ще й має ріжок у бузині; Кайдашиха перемірює — й виходить однаково. Карпо з Мотрею вимагають половину пасіки, овець і свиней, але волость присуджує батьківське добро Лаврінові й матері, бо Карпо свою частку вже взяв. У Карповій хаті порожньо — два горщики й один образ, — і заздрість робить обидві сім’ї готовими кинутися одна на одну, «як два півні».

Тепер не мовчить уже й Мелашка: коли Мотря розкидає її сміття, вона закидає Мотрину призьбу й вікна сміттям, а свекруха кочергою розбиває Мотрину шибку. Увечері Мотря лізе на свекрушине горище по яйця своєї чорної курки, Лаврін трясе драбину, і Мотря зависає на бантині з куркою в руці та яйцями в пазусі, поки Карпо не підставляє їй драбину. Мотрині діти, навчені матір’ю, кричать бабі «злодійка», а Мотря кидає бабині бублики собакам.

Через розбитий дитиною кухоль молодиці починають бити одна одній горщики, макітри й миски, кочергою й рогачем. Кайдашиха тицяє Мотрі дулю, а Мотря б’є її держалном деркача межи очі — і свекруха сліпне на праве око. Лаврін вилазить на хату й зриває кулики з Карпової покрівлі, а Кайдашиха розмазує кров по лиці й біжить до священика та у волость кричати, що її вбили. Волость присуджує Карпові відірвати свою хату й поставити на своєму городі, Лаврінові як меншому лишитися в батьківській хаті й доглядати матір до смерті, а грунт поділити навпіл. Мотрю на два дні садять у холодну.

Кайдашиха вирішує, що хату закладали «на колотнечу», й кличе священика освятити обидві хати; із печей, які мажуть невістки, стирчать тільки ноги, і дяк жартома кропить Мотрині. Карпо відповідає матері, що святити треба попереду її саму, й переносить хату на свій грунт, а Мотря вимагає такого тину, щоб і птиця не перелетіла. Після зими на окремих дворах сім’ї потроху миряться: першими бігають одне до одного діти, а брати спрягаються волами в оранці, купують по коняці й возять разом хуру до нової залізниці з Києва.

Громада обирає Карпа десяцьким, і він велить нарешті розкопати горб на дорозі — його „прокопали вивіз навскоси, так як колись радив старий покійний Кайдаш“. За Карповою порадою громада прокопує канаву, ставить свій млин і виграє суд у пана. Але коли шинкар Берко купує в пана право відкрити в селі свої шинки, він частує й підкуповує старшину, і громада віддає йому навіть громадський шинок. Карпо один каже: „погана ваша рада; я не пристаю на це!“ Невдовзі Берко підіймає ціну на горілку. Шинкаря-єврея Берка автор змальовує через поширені в його час упередження щодо євреїв.

Зиму й весну Кайдашенки живуть у ладу, хоч Кайдашиху на селі тепер дражнять «безокою ікономшею». Навесні Мотрині кури лізуть через тин у Мелащині огірки, свекруха палицею перебиває Мотриному півневі ногу, а Карпо тільки посміюється з жінчиного «перцю»: „Та й бриклива ж ти, Мотре, хоч я тебе колись любив за той перець.“ Мотря перебиває спину Лавріновому кабанчикові, Кайдашиха вбиває Мотриного півня кужелем і кидає в борщ, а Мотря, впізнавши перебиту ногу, витягає півня з горщика й несе додому.

Тин осувається, і Мотря замикає в займанщину Лавріного кабана, а Мелашка зі свекрухою — Карпову коняку, що перескочила в Лаврінові буряки. Дві сім’ї стають одна проти одної біля тину, як дві чорні хмари. Карпо з дрючком кидається до хліва, мати заступає двері, і він жене її з двору аж до ставка; Кайдашиха забігає у воду по коліна, а Карпо зупиняється на березі: „Не так шкода міні матері, як шкода чобіт!“ Волость присуджує йому десять різок або п’ять карбованців, якщо не перепросить матір. Карпові соромно, бо його пани ніколи не били, і він перепрошує; брати перекопують город ровом і обсаджують дерезою, а Лаврін хрестить Карпову дитину.

Найдовша сварка — за грушу. При поділі вона опинилася на Карповому городі, але її прищепив ще хлопцем Лаврін, і батько подарував грушу йому. Груша довго не родила, а того літа вродила рясно — груші „здорові, як кулаки, та солодкі, як мед“. Баба підмовляє Лаврінових дітей рвати їх, а Мотря б’є дітей кропивою й дубцем. Волость велить Карпові щороку віддавати половину груш або продати братові грушу з двома аршинами землі, але вдома Мотря передумує й далі ганяє дітей ломакою.

Наступного літа груш уродило мішків зо три, і тут уже «пахло карбованцями». Священик радить Карпові відкупитися трьома карбованцями, та Лаврін не хоче грошей, а Карпо не дає землі, і священик проганяє обох. Баба Палажка радить розсунути хати за гору й за ставок, Параска з неї глузує. Перше видання закінчується без примирення: „Діло з грушею не скінчалось и досі.“ Груша й далі родить, «неначе зумисне дражниться» з Кайдашенками. У другій редакції 1887 року груша всохла, і дві родини помирилися.